Програма-3 ДАК V курс. Художня культура-2009

Міністерство освіти і науки України

Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького

Філологічний факультет

 

"ЗАТВЕРДЖУЮ"

Перший проректор

 

­­­________ “____” _____________2011 р.

(підпис)

Програма

державного екзамену

“Художня культура з методикою викладання”

Освітньо-кваліфікаційний рівень: спеціаліст

Спеціальність: 7.010103 Педагогіка і методика середньої освіти. Українська мова і література

 

 

Мелітополь – 2011

Програма державного екзамену з художньої культури з методикою викладання /Уклад.: канд. пед. наук, ст. викл. М.В. Ратко; ст. викл. В.М. Дуніна; За редакцією докт. мистецтвознавства, проф. Т.В. Мартинюк.  – Мелітополь, МДПУ. – 2010. – 57 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ухвалено на засіданні кафедр української і зарубіжної літератури (Протокол № 7 від 11 січня 2011 р.), музичного виховання і хореографії (Протокол № 5 від 25 січня 2011 р.)

 

Рекомендовано радою філологічного факультету (Протокол № 8 від 27.01.2011 р.), радою факультету мистецтв і художньої освіти (Протокол № 6 від 12.01.2011 р.)


ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Закон України “Про вищу освіту”, “Концептуальні засади розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній простір”, “Положення про вищий навчальний заклад”, а також перехід університету на “ступеневу освіту” зумовлюють необхідність підготовки програми атестації спеціалістів, яка має  враховувати сутнісні особливості Болонського процесу.

Державна атестація спеціаліста передбачає складання комплексного кваліфікаційного екзамену з художньої культури з методикою викладання, який розроблено на основі таких базових програм: “Історія образотворчого мистецтва” (386 год.), “Історія театрального мистецтва” (108 год.), “Історія екранних видів мистецтв” (54год.), “Шкільний курс світової художньої культури та методика його викладання” (108 год.).

Основна мета державної атестації з “Художньої культури з методикою викладання” полягає у визначенні якості професійної підготовки випускників, рівня їх готовності до самостійної педагогічної діяльності, ступеню засвоєння програм з курсів “Історія образотворчого мистецтва”, “Історія театрального мистецтва”, “Історія екранних видів мистецтв”  і “Шкільний курс світової художньої культури та методика його викладання”. Крім того, випускники мають показати практичні вміння та навички аналізу живописних, графічних, архітектурних та інших творів різноманітних видів і жанрів.

Державний екзамен враховує особливості професіограми вчителя української мови, літератури  та художньої культури як спеціаліста широкого профілю, який має бути пропагандистом української і зарубіжної культури  у загальноосвітній школі.

Під час складання іспиту випускники повинні показати рівень знань та умінь з курсів, що ввійшли до програми державного екзамену. У відповідях студентів повинні чітко віддзеркалюватись їхні знання та розуміння важливих завдань, що стосуються поліпшення якості навчання і виховання нового покоління громадян України, нової національної концепції естетичного виховання, основних положень методики викладання художньої культури в сучасній загальноосвітній школі, а саме:

-      достатній об’єм знань з питань теорії та історії образотворчого, театрального, різних видів екранного мистецтва;

-      методики мистецького виховання учнів різного віку;

-      особливостей проведення позакласної та позашкільної виховної роботи з метою формування духовної культури підростаючого покоління засобами мистецтва;

-      планування та обліку;

уміння розвивати у своїх майбутніх вихованців  цілісне сприйняття світу; почуття прекрасного у житті та мистецтві, формувати у них високі естетичні смаки.

Білети до державного екзамену включають чотири питання: з “Історії образотворчого мистецтва” ( 30 питань), “Історії театрального мистецтва” (18 питань), “Історії екранних видів мистецтва” (12 питань) та “Шкільного курсу світової художньої культури та методики її викладання” (30 питань) – як основи професійної підготовки.

Метою курсу “Історія образотворчого мистецтва” є оволодіння основними знаннями в галузі історії зарубіжного та вітчизняного мистецтва від зародження суспільства до нашого часу.

Завдання курсу полягає в тому, щоб розкрити студентам ідейно-художній світ образотворчого мистецтва, допомогти їм досягнути й оцінити естетичні ідеали видатних діячів зарубіжного та вітчизняного мистецтва, зрозуміти основні закономірності розвитку основних стилів і напрямків світового образотворчого мистецтва. Одним із видів роботи студентів є вивчення новинок науково-художньої літератури, мистецтвознавчих та методичних видань у галузі історії зарубіжного та вітчизняного мистецтва.

У програмі державного екзамену віддзеркалюються проблеми реформації системи освіти в Україні, національного виховання школярів різних вікових груп, підготовки педагогічних кадрів національної системи освіти.

Екзаменаційний білет екзамену з художньої культури з методикою викладання в школі складається з дисциплін “Історія образотворчого мистецтва”, “Історія театрального мистецтва”, “Історія екранних видів мистецтва”, “Шкільний курс художньої культури з методикою викладання”.

Екзаменаційна картка складається із трьох теоретичних питань і одного практичного – художнього аналізу творів зарубіжного та вітчизняного образотворчого мистецтва, які увійшли в “золотий фонд” світової класики.

Перше питання стосується певної проблеми “Історії образотворчого мистецтва”.

Друге питання включає матеріал курсів “Історія театрального мистецтва” та “Історія екранних видів мистецтва”. Оцінка знань випускників є комплексною, становить еквівалент усієї сукупності теоретичних відомостей, умінь і навичок, набутих у процесі засвоєння вище названих курсів.

Третє питання містить один із аспектів змісту дисципліни “Шкільний курс художньої культури з методикою викладання”.

Четверте питання передбачає мистецтвознавчий аналіз твору живописну та експлікацію його світоглядно-виховного потенціалу.

Перше питання

23–25 балів – випускник дає вичерпну відповідь на поставленні питання і виявляє глибокі ґрунтовні знання з певної теми, демонструє обізнаність із художніми творами та вміння їх грамотного художнього аналізу, а також спроможність нестандартно мислити, давати оригінальне тлумачення проблем, здатність самостійно аналізувати художні твори, узагальнювати, робити висновки на основі конкретного матеріалу. Студент вільно оперує мистецтвознавчою термінологією, характеризуючи зразки архітектури та образотворчого мистецтва певного періоду або окремої країни, твори конкретного художнього стилю, творчість окремого митця;

19–22 – випускник правильно і майже в достатньому обсязі дає відповідь на поставленні питання, що підтверджує його глибокі знання з предмета, показує розуміння архітектури й образотворчого мистецтва та їх зв’язки з історичним розвитком;

15–18 – випускник частково орієнтується в матеріалі, недостатньо знайомий з художніми творами, не завжди може самостійно проаналізувати запропонований матеріал, допускає суттєві помилки у викладі матеріалу, порушує логіку відповіді, відтворює матеріал на елементарному рівні, називаючи окремі факти;

1–14 балів – випускник не в змозі викласти зміст питання, погано орієнтується в матеріалі, мистецтвознавчих категоріях, не може самостійно проаналізувати творчість художника або окремий твір мистецтва.

Друге питання

23-25 балів (оцінка “відмінно”): студент дає вичерпну відповідь на поставлене питання, виявляє глибокі ґрунтовні знання з історії зарубіжного і вітчизняного театрального мистецтва і кінематографу, освоїв ключові аспекти теорії аудіовізуальної та театральної культури, проявив всебічну обізнаність з художніми творами зазначених видів мистецтва, їх жанрово-стилістичними особливостями, персоналіями видатних драматургів, режисерів, акторів театру і кіно. Студент вільно і свідомо використовує спеціальну термінологію у роздумах, висновках та узагальненнях щодо художніх образів театральної та кінодраматургії, пропонує нетипові, цікаві варіанти інтерпретації художньо-культурних явищ, високий рівень художньо-творчого мислення.

19-22 бали (оцінка “добре”): студент виявляє достатні знання з ключових аспектів теорії театральної та аудіовізуальної культури, майже в повному обсязі освоює ключові віхи історичного розвитку зарубіжного і вітчизняного театрального мистецтва та кінематографу, їх стилістичні та жанрово-видові особливості, називає імена окремих відомих драматургів, сценаристів, режисерів і акторів театру і кіно, обізнаний зі змістом “знакових” творів вітчизняного і світового театрального мистецтва і кіно. Однак під час аналізу художніх текстів зазначених видів мистецтва допускає неточності у використанні спеціальної термінології, що потребує зауваження чи коригування; студент досить змістовно  характеризує художньо-образний зміст мистецьких творів, але демонструє стандартне мислення, допускає поодинокі недоліки в мовленнєвому оформленні власних роздумів.

15-18 балів (оцінка “задовільно”): студент  виявляє фрагментарність знання з ключових проблем аудіовізуальної та театральної культури, історії зарубіжного й вітчизняного театру та екранних видів мистецтва, володіє незначною частиною фактів, які стосуються конкретних творів зазначених видів мистецтва, їх жанрово-стилістичних особливостей, персоналій відомих драматургів, сценаристів, режисерів і акторів світового театру та кіно. Студент здатний інтерпретувати культурно-мистецькі явища на репродуктивному рівні, не завжди розуміє художньо-образної сфери творів театрального та екранних видів мистецтва, виявляє недостатні знання зі спеціальної термінології; словниковий запас небагатий.

1-14 балів (оцінка “незадовільно”): студент практично не розкриває основний зміст питання, володіє лише незначною частиною матеріалу з теорії та історії зарубіжного і вітчизняного театру та екранних видів мистецтв, демонструє некомпетентність у сфері жанрово-стилістичних особливостей творів театрального мистецтва і кіно, не називає імена видатних діячів українського та зарубіжного театру і кіно. Студент демонструє недостатньо сформований рівень сприймання та інтерпретації художніх творів і не володіє спеціальною  термінологією; його занадто вузький культурно-мистецький тезаурус не дає змогу викласти думку на задовільному рівні.

Третє питання.

23-25 балів – випускник виявляє всебічні, систематичні і глибокі знання навчального матеріалу дисципліни “Шкільний курс художньої культури з методикою викладання”, обізнаний із нормативними документами освітньої галузі “Естетична культура”, з сучасними тенденціями розвитку художньої освіти та виховання як в Україні, так і в країнах близького і далекого зарубіжжя, освоює ключові положення програм культурознавчих курсів, демонструє розуміння форм, методів, засобів та інноваційних технологій викладання дисциплін освітнього циклу “Художня культура”, узгоджує свої знання, вміння і навички з методики культурологічного виховання з методологічними положеннями цієї освітньої сфері.

19-22 бали – студент виявляє достатні знання навчального матеріалу, послідовно і логічно викладає свою відповідь, але не завжди узгоджує своє розуміння методики культурологічного виховання з положеннями методології у цій галузі, недостатньо обізнаний із зарубіжними тенденціями у сфері художньо-естетичної освіти, інноваційними художньо-педагогічними технологіями, здатний відтворити в повному обсязі структуру та зміст базової шкільної програми з художньої культури та її навчально-методичне забезпечення, однак допускає неточності в аналізі додаткових навчальних програм з культурознавчих курсів в загальноосвітніх навчальних закладах.

15-18 балів – випускник виявляє фрагментарні знання основного навчального матеріалу, дає відповіді тільки на частину поставлених запитань, не розуміє сутності методики як прикладної науки, її зв’язку з методологією, обізнаний з окремими нормативними документами освітньої галузі “Естетична культура”, некомпетентний у теорії та практиці художньо-естетичної освіти у зарубіжних країнах; виявляє здатність аналізу на елементарному рівні базової програми курсу “Художня культура”, однак не орієнтується у структурі та змісті додаткових програм шкільних культурознавчих дисциплін.

1-14 балів – випускник не може викласти зміст питання, погано орієнтується в матеріалі, не володіє знаннями з теорії (методології) культурологічної освіти, практично не засвоїв зміст, форми і методи викладання дисциплін освітнього циклу “Художня культура” в загальноосвітніх навчальних закладах; викладає свою (часто суб’єктивну думку) у формі окремих, логічно не пов’язаних слів, словосполучень чи речень.

Четверте питання

23-25 балів - випускник передбачає наявність глибоких свідомих знань з тематичного художнього матеріалу (жанри, митці, стилі, твори образотворчого мистецтва), здатність систематизувати, узагальнювати, свідомо сприймати візуальні образи, широко застосувати асоціативні зв'язки між творами образотворчого мистецтва та життєвими явищами. Студент вільно та свідомо послуговується мовою образотворчого мистецтва, у роздумах, висновках та узагальненнях щодо сприймання художніх образів, пропонує нетипові, цікаві образно-творчі уявлення та високий рівень художньо-мистецького мислення у розвитку світопізнання і світовідчуття; 19-22 бали - випускник уміє сприймати і відтворювати окремі художньо-культурні явища, досить чітко характеризує художньо-образний зміст мистецьких творів, але демонструє стандартне мислення, йому бракує власних висновків, асоціацій, узагальнень, не завжди вміє поєднати своєрідність художніх образів та життєвих явищ; студент не завжди володіє спеціальною термінологією під час аналізу та інтерпретації художніх творів. 15-18 балів - випускник здатний сприймати та інтерпретувати окремі художньо-культурні явища, не завжди розуміє художньо-образної сфери мистецьких творів; застосування знань термінологічного запасу на практиці задовільно.

1-14 балів – випускник володіє незначною частиною тематичного матеріалу з аналізу творів образотворчого мистецтва, демонструє недостатньо сформований рівень сприймання мистецьких творів, виявляє недостатньо сформовані творчі вміння аналізувати та інтерпретувати культурно-мистецькі явища, володіє незначною частиною спеціальної термінології.

 


Розділ 1. Мистецтво первісного та рабовласницького суспільств

 

1. Походження мистецтва. Види і жанри образотворчого  мистецтва

 

Образотворче мистецтво, значення мистецтва в житті людського суспільства, умови його розвитку. Види і жанри образотворчого мистецтва. Живопис, його види і жанри. Графіка, її види і жанри. Скульптура, її види і жанри. Архітектура. Архітектурні ордери (доричний, іонічний, коринфський) і архітектурні стилі (романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, модерн та ін).

 

2. Розвиток образотворчого мистецтва в умовах первісного ладу

Первісне суспільство – перша в історії людства соціально-економічна формація. Особливості первісного суспільства. Мистецтво – закономірний продукт людської діяльності. Анімалістичні зображення як знак “оволодіння” людиною тварини: розписи печер Альтаміра, Ляско, Капова печера та ін.).“Звіриний стиль” у первісному мистецтві. Жіночі статуетки (так званні “палеолітичні Венери”), втілення в них своєрідного ідеалу жінки – продовжувачки роду. Основні типи архітектурних споруд доби (менгіри, дольмени, кромлехи) та їх відмітні риси.

Мистецтво епохи палеоліту (давній палеоліт, середній палеоліт – епоха Мустьє, пізній палеоліт – епохи  Оріньяк, Солютре, Мадлен). Мистецтво епохи мезоліту. Мистецтво епохи неоліту. Мистецтво епохи бронзи та заліза.

3. Мистецтво Стародавнього  Єгипту

Джерела давнього єгипетського мистецтва. Релігійно-міфологічні уявлення давніх єгиптян та їх вплив на мистецтво. Заупокійний культ у Стародавньому Єгипті. Храм та гробниця – основні типи монументальних споруд в архітектурі Стародавнього Єгипту. Піраміди в Гізі (Хеопса, Хефрена, Мікеріна). Храми в Карнаку, Луксорі, Дейль-ель Бахарі. Характерні риси давньоєгипетського канону в круглій скульптурі (статуї Хефрена, Каапера, Рахотепа, Нефрет, “Луврський переписувач”), рельєфах, розписах. Зміст його як протест проти скінченності людського існування, як пошуки вічного.

Мистецтво Додинастичного періода, Давнього, Середнього, Нового царств, їх особливі риси. Мистецтво часів правлення Ехнатона і його спадкоємців (т.зв. Амарнський період).

4. Мистецтво Стародавньої Греції

 

Античне мистецтво та його місце в історії людства. Демократія як основа формування естетичного ідеалу – ідеалу вільної, активної людини-громадянина. Втілення принципу “Людина є мірою усіх речей”(Протагор) у давньогрецькому мистецтві.

Егейське мистецтво. Архітектура, образотворче мистецтво і декоративно-прикладне мистецтво о. Кріт. Особливості Мікенського мистецтва.

Основні періоди  розвитку грецького мистецтва: гомерівського, архаїчного, класичного, елліністичного. “Геометричний стиль” гомерівського періоду.

Гуманістичні основи архітектури Давньої Греції. Архітектурний образ храму як втілення гармонійної, раціональної, вільної, радісної світобудови, наділеної “людською мірою”. Складові архітектурної мови давньогрецького храму: простота композиції, відповідність пропорцій фігурі людини та ін. Змістовна виразність основних грецьких ордерів – доричного, іонічного, коринфського. Ансамбль Афінського Акрополя.

Ідеал людини у скульптурі Давньої Греції як людини дії. Особливості втілення цього ідеалу мовою скульптури: тіло – виразник душевних порухів. Ідеї “героїчної етики” у скульптурах “Доріфор” Поліклета, “Дискобол” та “Афіна і Марсій” Мірона, скульптурах храму Парфенон Фідія.

Художня культура елліністичного періоду. Нові досягнення в галузі мистецтва й архітектури. Видатні досягнення скульптури. Ідеї гармонійної краси людського тіла в його радісній свободі в скульптурах “Афродита Мілоська”, “Ніка Самофракійська”.

5. Римська художня культура

 

Культ влади і сильної держави та його вплив на мистецтво Давнього Риму. Спадковий зв’язок римського та грецького мистецтва.

Мистецтво етрусків. Близькість  форм і прийомів грецької й етруської архітектури.

Мистецтво Римської республіки та Римської Імперії. Давньоримська архітектура як проекція реальних взаємовідносин людини і держави. Довершеність інженерних споруд Давнього Риму: дороги, мости, акведуки, терми. Втілення ідеї могутності держави в тріумфальних арках (Тита, Костянтина), колонах (Траяна), амфітеатрах (Колізей) та храмах (Пантеон). Особливості образної мови архітектурних споруд: тяжіння до замкненості, масивність, монотонність ритму арок та ін.

Римський скульптурний портрет та його витоки. Жорстокий реалізм як особливість римського скульптурного портрета. Статуя “Тогатус” втілення громадянських ідеалів республіканського Риму. Характеристика людської особистості в портретах Імператорського Риму: портрети Каракалли, Нерона, Марка Аврелія, статуя Августа. Тема людини та її ролі в державі, людини та влади – головна тема римського скульптурного портрета. Римська мозаїка.

Розділ 2. Мистецтво середньовіччя

6. Мистецтво раннього середньовіччя

 

Формування художніх принципів середньовічного мистецтва на основі християнської релігії. Християнство та його світоглядна модель всесвіту. Ідеї трансцендентності світу й примату божественного над земним, духовного над тілесним та їх вплив на мистецтво. Середньовічний ідеал людини як людини духовної, відмінність його від античного ідеалу. Символічність – основа художньої мови середньовіччя.

Мистецтво варварських королівств (мавзолей Теодориха).

Імперія Карла Великого. Мистецтво “Каролінгського Відродження”: архітектура (Аахенська капела, ворота у монастирі в Лорше), монументальний живопис (розпис у церкві Св. Іоанна Хрестителя), книжкова мініатюра (Утрехтська Псалтир). Розпад імперії Карла Великого і заснування феодальних держав на території Франції, Німеччини та Італії.

Мистецтво Оттонівської Імперії. Монастирі і церкви – основні культурні центри доби.

7. Мистецтво зрілого середньовіччя

 

Світогляд і світовідчуття людини в епоху зрілого середньовіччя. Художня своєрідність архітектури і живопису зрілого феодалізму. Романський та готичний стилі.

Спільність і національна самобутність мистецтва романського стилю в країнах Західної та Центральної Європи. Архітектура романського замку: войовничий дух доби (замок Каркассон у Франції). Романський храм як модель християнської світобудови та як літопис часу (церква Марії Лаах біля Кобленца, церква Марії Магдалини у Везлі). Людина у  християнському всесвіті – тема романської скульптури.

Боротьба міст за незалежність від феодального сеньйора, формування культури міста, незалежність та утвердження готичного стилю з XIII ст. Готичний собор як відображення середньовічної світоглядної моделі всесвіту. Каркасна конструкція собору, її художній та емоційний ефект. Втілення ідеї трансцендентної світобудови через дематеріалізацію архітектурних мас. Вертикаль – основа композиції, її символічне значення. Вітраж в архітектурному образі храму: ідея нематеріальної суті світу. Значення скульптури в ансамблі готичного собору. Синтез мистецтв у готичному соборі, взаємодія архітектури з музикою, словом і дією. Собор Нотр-Дам у Парижі, собори в Ам’єні, Реймсі, Шартрі, Кельні.

8. Мистецтво Візантії

 

Соціально-політичний розвиток Візантії, розквіт візантійського мистецтва (доба Костянтина Великого та Юстиніана I, мистецтво “Македонського ренесансу”, епоха Коминів і Палеологів.

Архітектура візантійського храму, її особливості (собори: Св. Софії у Константинополі, Сан-Вітале і Сан-Аполлінаре Нуово у Равенні). Людина у візантійській мозаїці, своєрідність її художньої мови (мозаїки Св. Софії Константинопольської, церкви Сан-Вітале та Сан-Аполіннаре). Візантійський іконопис: духовність людини, відчуття світу як вічно трагічного (ікони: “Св. Пантелеймон”, “Володимирська Богоматір”, “Дванадцять апостолів”).

Вплив візантійського мистецтва на розвиток мистецтва середньовічної Європи, Близького Сходу і Стародавньої Русі.

9. Художня культура Київської Русі

 

Об’єднання численних слов’янських племен у могутню державу – Київську Русь. Поширення християнства та його вплив на художню культуру. Вплив візантійського і романського стилів на мистецтво Київської Русі.

Храм Св. Софії (XI ст.) як втілення концепції “храму-всесвіту” в давньоруському мистецтві. Елементи архітектурної композиції, що розкривають ідею храму-універсуму, та їх символіка: пірамідальність, багатоглавість, розташування основних об’ємів, співвідношення екстер’єру й інтер’єру та ін. Втілення уявлень про взаємини людини та світобудови у мозаїках і фресках Софії Київської: тематика, розміщення, кольорове вирішення. Будівництво Десятинної церкви та Успенського собору в Києві. Золоті ворота.

Розвиток книжкової мініатюри (Мініатюри з “Остромирового Євангелія”.

Розділ 3. Мистецтво епохи Відродження

 

10. Мистецтво італійського Відродження

 

Утвердження світського характеру мислення, культури та мистецтва. Відродження як переворот у духовному житті суспільства: створення нової концепції світу та місця людини у ньому. Антропоцентрична модель світу. Звернення до античності.

Мистецтво Проторенесансу. Видатні майстри італійського треченто – Джотто і Пізанно. Реалістичне трактування релігійних тем, розробка нових зображальних прийомів і засобів для передачі людських почуттів та взаємовідносин. Виразність і монументалізм розпису Джотто в капелі дель Арена. Значення художніх реформ Джотто та Пізанно для розвитку мистецтва Відродження.

Період раннього Відродження (кватроченто). Творчість Ф. Брунеллескі – засновника архітектури Відродження і теорії наукової перспективи. Новаторське використання античних традицій. Гармонійність, суворість пропорцій, досконалість інженерних рішень (купол собору Санта-Марія дель Ф’оре, Оспедале  дельї Іноченті, капела П’яцці). Глава нового напрямку в скульптурі – Донателло. Ренесансний ідеал довершеної людини у скульптурах “Св. Георгій” та “Давид”. Втілення в релігійних сценах гуманістичних уявлень про людську особистість у творчості Мазаччо: фрески капели Бранкаччі. Поетичність художніх образів Сандро Боттічеллі (“Весна”, “Народження Венери”.

Високе Відродження (ченквіченто). Творчість Леонардо да Вінчі. “Джоконда” – втілення ренесансного ідеалу людини. Драма особистості в творі “Таємна вечеря”. Тема материнства у творчості художника (“Мадонна Літта”, “Мадонна Бенуа”.

Художник і архітектор Рафаель Санті. “Сікстинська мадонна” – оспівування щастя та жертви материнства, поклоніння подвигу жінки- матері. Ідеал довершеної людини (“Портрет кардинала у червоному”).

Творчість Мікеланджело Буонарроті. Монументальність, пластичність і драматизм образів. Статуя “Давид” та фрески “Сікстинської капели” у Римі – втілення ренесансного ідеалу людини-титана, якому підкорений всесвіт. Статуя “Бородатий раб”, фреска “Страшний суд”, скульптура капели Медичі: крах ідеалу людини доби Відродження.

Представник венеціанської школи Тиціан Вечелліо. Еволюція гуманістичного ідеалу художника: від “Флори”, “Венери Урбінської”, “Дінарія кесаря” до “Магдаліни, що кається”, “Воздвиження хреста”, “Св. Себастьян”.


11. Мистецтво “Північного ” Відродження

 

Особливості історичного розвитку Нідерландів. Поява нових рис у мистецтві Нідерландів. Відмінність уявлення про світ та місце людини  у ньому порівняно з мистецтвом італійського Відродження. Головна тема Північного Відродження – людина у Всесвіті, гармонія людини та її оточення. Засновник ренесансного мистецтва Нідерландів Ян Ван Ейк. Гентський вівтар: ідея єдності Всесвіту. Ідеал людини у портретах художника (“Портрет подружжя Арнольфіні” та ін). Творчість П. Брейгеля Старшого. Традиції народної “сміхової культури” в його творчості. Погляди на соціум, людини у ньому: “Падіння Ікара”, “Битва Масниці та Посту”, “Прислів’я” та ін. Цілісність Всесвіту: Цикл “Місяці”. Творчість І. Босха: мізерність людини  у світі, де володарює зло “Корабель дурнів”, вівтар “Віз сіна”, “Воздвиження хреста”, вівтар “Сад земних насолод”.

Рух реформації, його вплив на розвиток німецького мистецтва. Видатний представник німецького Відродження – А. Дюрер. Ренесансний ідеал довершеної людини: “Автопортрет”, графіка А. Дюрера. Образотворча діяльність Л. Кранаха, Г. Гольбейна Молодшого.

12. Мистецтво періоду феодальної роздробленості та об’єднання Руських земель (XIV – XV ст.)

 

Характер архітектурного образу новгородського та псковського храмів. Особливості храмового живопису: фрески Святогорського монастиря у Пскові, церкви Успіня на Волотовому полі. Новгородський іконопис: ідеал людини. Творчість Феофана Грека (розписи церкви Спаса Преображення у Новгороді).

Мистецтво Москви XIV – XV ст. Зв’язок з володимиро-суздальскими мистецькими традиціями. Створення нового типу московського храму.

Успенський собор в Звенигороді. Собор Андроникова монастиря у Москві. Виникнення московської художньої школи. Робота Феофана Грека у Благовіщенському соборі Московського Кремля. Розвиток на Русі іконостаса, його значення для художньої культури.

Творчість Андрія Рубльова – видатного художника Давньої Русі, його роботи у Благовіщенському соборі Московського Кремля і в Успенському соборі у Владимирі. “Трійця” – вершина творчості: ідеї єдності, миру, любові; емоційність і гармонійність композиції та колориту. Значення творчості Андрія Рубльова для розвитку російської культури.

Кремлівські будови. Роль російських майстрів у будівництві Кремля, залучення італійських зодчих. Дзвіниця Івана Великого та її роль у архітектурному ансамблі Кремля.

Собор Василя Блаженного – пам’ятник перемоги над Казанським царством. Яскравий і життєрадісний характер його образу.

Ікони Діонісія (митрополит Петро, митрополит Олексій). Фрески монастиря Ферапонта. Урочистість, святковість, вишуканість його образів. Особливість художньої мови Діонісія: багатофігурні композиції, колорит.

13. Мистецтво України (XIV – XV ст.)

Поступове відокремлення земель Південно-Західної Русі.

Особливості розвитку замкового будівництва на Поділлі, Волині, Галичині і Закарпатті; архітектура Лівобережної України (Київ, Чернігів, Черкаси, Канів).Скульптурні пам’ятки, рельєфи.

Розвиток монументального живопису (розписи Вірменського собору у Львові, Горянська ротонда (та станкового живопису – ікони “Юрій Змієборець”, “Старозавітна Трійця”, “Пре ображення”). Формування українського іконостаса. Перші прояви реалістичного портретного зображення в іконописному письмі.

Цехове гончарне виробництво на Україні. Різьблення по дереву (іконостаси), гутне скло, ткацтво і вишивка. Народний живопис: розпис скриньок, створення народної картини “Козак Мамай”. Втілення народний уявлень про героїзм та непереможність захисників рідної землі.

 

Розділ 4. Мистецтво VII ст.

14. Мистецтво італійського бароко

 

Характеристика терміна “бароко” як поняття епохи і стилю. Уявлення про світ як єдину космічну стихію, що нескінченно рухається, світоглядна модель бароко в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Архітектура бароко. Діяльність К. Мадерни та Ф. Бороміні. Архітектурні та декоративні ансамблі бароко. Скульптура бароко. Творчість Л. Берніні, своєрідність його пластичної мови: “Аполлон і Дафна”, “Екстаз Св. Терези”. Барочний синтез мистецтв.

Основні напрямки образотворчого мистецтва XVII ст. Мікеланджело да Караваджіо та його вплив на європейський живопис. Антична традиція та реалізм творчості Караваджіо. Особливості художньої мови і демократизм образів. Болонська академія братів Караччі. Творчість братів Караччі та їх послідовників.

15. Стиль “класицизм” у мистецтві Франції XVII – XVIII ст.

 

Франція – класична країна абсолютизму. Класицизм як головний напрямок французького мистецтва XVII ст. Ідеї світобудови на засадах розуму, громадянського обов’язку. Пошуки універсальних законів мистецтва, звернення до законів античності та італійського Відродження. Історична прогресивність мистецтва класицистів.

Н.Пуссен – засновник класицизму в європейському живопису. Творче ставлення до традицій античності та Відродження. Утвердження розумної гармонії світу і духовної досконалості особистості, звернення до ідеалів суспільного добра та героїчної самопожертви. Міфологічні та історичні картини (“Танкред і Ермінія”, “Аркадські пастухи”). Образи навколишнього світу в пейзажах “Пейзаж з Поліфемом”, серія “Пори року”. Вплив творчості Пуссена на європейський живопис XVIII ст. “Живописці реальності” та їх значення у створенні реалістичного напрямку французького мистецтва XVII ст.

Проблема палацового та міського ансамблю в архітектурі класицизму. Ансамбль Версаля (Л. Лево А. Ленотр, Ж.А. Мансард). Східний фасад Лувра (К. Перро).

16. Стиль бароко у мистецтві країн Західної Європи (Іспанія, Фландрія, Голландія)

 

Образотворче мистецтво Іспанії. Творчість Х. Рібери, Ф. Сурбарана, Е.Б.Мурільйо. Мистецтво Д.Р. Веласкеса – вершина розвитку іспанської художньої школи XVII ст. “Меніни”, “Пряхи”, портрет папи Інокентія X. Поширення тематики живопису, створення міфологічних, історичних і жанрових картин. Глибина психологічного аналізу в його творах. Веласкес-колорист. Вплив творчості Веласкеса на європейський живопис XVIII – XIX ст.

Нідерландська буржуазна революція XVI ст., утворення в південних провінціях Нідерландів держави Фландрія. Бароко – панівний напрям в образотворчому мистецтві Фландрії. Язичеська життєрадісність, торжествуюча святковість фламандського живопису. П. Рубенс – голова фламандської школи XVII ст. Людина і природа в творчості Рубенса. Жанр портрета в творчості Ван-Дейка. Художні особливості натюрморту (творчість Ф. Снейдерса). Жанровий живопис у творчості А. Браувера і Д. Тенірса Молодшого.

Перемога буржуазної революції в Північних Нідерландах та її роль у розвитку художньої культури. Утворення Голландії – першої капіталістичної країни в Європі.

Образотворче мистецтво Голландії як проекція світосприйняття людей XVII ст.  Поезія буденності в жанрах Я. Вермера Делфського (“Дівчина з листом”, “Служниця з глечиком молока”). Голландський натюрморт (П. Клас, В. Хеда, В. Кальф) – гармонія буття людини та речей. Творчість Ф. Хальса, Г. Терборха.

Творчість Рембрандта Харменса Ван Рейна. Автопортрети Рембрандта – відкриття багатоликості людини, портрети її внутрішнього світу. Портрети людей похилого віку (“Портрет старої людини у червоному”) – біографія людської душі. “Повернення блудного сина” – проповідь милосердя, прощення, внутрішнього виправдання людини.

17. Мистецтво Росії та України XVII ст.

 

Значення XVII ст. для історії російського мистецтва.

Швидке зростання містобудування в Москві і провінціях. Пишність, декоративність архітектури (Кремлівські тереми, церква Різдва в Путинках, церква Грузинської Божої Матері, церква Покрова в Філях, Крутицький терем, Сухарева башта.

Московський живопис другої половини XVII ст. Творчість С. Ушакова, естетичні погляди художника. Ікона “Древо держави Російської”, її ідейно-політичний зміст.

Ростовські та ярославські стінописи (церква Спаса, церкви Іллі Пророка, та Іоанна Предтечі). Світський характер зображення релігійних сюжетів, відтворення діяльності людини, російського побуту, природи.

Вплив принципів мистецтва західноєвропейського Відродження на формування стилю українського бароко.

Специфічні риси українського образотворчого мистецтва. Монументальний і станковий живопис. Відхід від канонічного  трактування образу, поява світських сюжетів. Виникнення регіональних шкіл живопису в Галичині, на Волині і Закарпатті та Наддніпрянщині. Зародження нових жанрів: портрета, пейзажу, побутового. Народна течія в живописі і графіці (творчість Й. Конзелевича, І. Рутковича).

 

Розділ 5. Мистецтво епохи Просвітництва

 

18. Мистецтво Англії в епоху Просвітництва

 

Просвітительський рух як результат занепаду дворянської культури та ідеології. Основні положення просвітительської естетики. Просвітительський класицизм і його відмінність від класицизму XVII ст.

У. Хогарт  - засновник реалізму в англійському живописі. Сатиричний напрям творчості, викривання вад англійського суспільства, феодальних і класових забобонів (“Кар’єра марнотрата”, “Модний шлюб”, “Кар’єра розпусниці”. Утвердження позитивного ідеалу в портретному жанрі “Дівчина з креветками”. Вплив Хогарта на розвиток критичного реалізму в європейському мистецтві XIX ст.

Розквіт портретного жанру в творчості Дж. Рейнольда (“Портрет леді Гамельтон”), Т. Гейнсборо (“Блакитний хлопчик”, “Портрет графині де Босфор”), Д.Райта, Г. Реберна.

19. Франція в епоху Просвітництва. Стиль рококо

 

Рух французького Просвітництва, протест проти вад суспільства, віра в досягнення ідеального “царства розуму”.

Стилістична різноманітність французького образотворчого мистецтва в епоху Просвітництва (пізнє бароко, рококо, академізм, реалізм, класицизм і преромантизм) А. Ватто – видатний представник французького мистецтва XVIII ст. Ватто – майстер “галантних сцен”, живописець настрою (“Свято кохання”, “Товариство в парку”, “Жіль”). Розквіт стилю рококо в творчості Ф. Буше і О. Фрагонара.

Просвітительські ідеали у французькому живописі. Поетизація життя і побуту людини “третього стану” в творчості Ж.Б. Шардена і Ж.Б. Греза. Шарден “Автопортрет”, “Натюрморт з атрибутами”, “Молитва перед обідом”. Грьоз: “Розбещене дитя”, “Сільські заручини”, “Паралітик”.

Монументальна, станкова і декоративна пластика. Творчість Е. Фальконе і А. Гудона.

Творчість Ж.Д. Давида напередодні Великої французької революції. “Революційний класицизм” Давида як вираження суспільних ідеалів революційної епохи (“Клятва Гораціїв”, “Брут”). Участь Давида в художньому житті молодої французької республіки.  “Смерть Марата”.

Класицизм у містобудуванні. Палацові та паркові ансамблі, культова і цивільна архітектура. Інтер’єр міських будинків.

20. Мистецтво Росії XVIII ст.

 

Російська архітектура як вираження світосприйняття епохи. Архітектура доби Петра I: дух діловитості та практицизму. Забудова Петербурга, творчість архітектора Д. Терезіні. Архітектура середини XVIII ст.: ідеї національного піднесення. Радісний, життєстверджуючий пафос бароко. Архітектор В. Растреллі та його споруди: Зимовий палац, Єкатерининський палац у Царському Селі, Андріївська церква у Києві. Архітектура другої половини XVIII ст.: дух раціоналізму, громадянського обов’язку, світобудови на засадах розуму.

Стиль класицизму (В. Баженов, М. Казаков). Специфіка московської архітектурної школи (Д. Ухтомський, І. Мічурін). Архітектура російської садиби, поширення палацово-паркових ансамблів.

Нове уявлення про місце людини у суспільстві та її відображення в мистецтві портрета. Вплив українського портрета на формування російської школи. Ідеал людини у портретній творчості І. Нікітіна, О. Матвєєва, І. Аргунова, І. Антропова, Ф. Рокотова, Д. Левицького, В. Боровиковського, Ф. Шубіна.

21. Мистецтво України XVIII ст.

 

Українське бароко в архітектурі. Творчі зв’язки російських і українських архітекторів. Діяльність на Україні І. Мічуріна, В. Растреллі, О. Квасова, В. Меретіна, І. Шеделя, І. Григоровича-Барського. Розквіт української дерев’яної архітектури. Виникнення і забудова нових міст.

Загальні риси українського живопису  XVIII ст. Діяльність художника О. Антропова в Києві, вплив його творчості на українських художників. Розвиток монументально-декоративного живопису, поширення картин народних майстрів. Твори портретного жанру, створенні в стилі “козацького бароко”. Ідеал людини в українському портреті XVIII ст.

Розділ 6. Мистецтво кінця XVIII - XIX ст.

22. Закордонне мистецтво першої половини XIX ст. Романтизм

 

Передромантичні настрої у творчості іспанського художника Ф. Гойї. Зв’язок творчості Ф. Гойї з іспанською живописною традицією та національним життям. Суровий реалізм парадного портрета (“Сім’я короля Карла IV”) і політичний напрям, роздуми над сенсом людського буття. Серія офортів “Капрічос”, “Дізастрес”, “Діспаратес”.

Загальні риси романтизму і причини його поширення. Трагічний конфлікт особистості та суспільства – тематична сутність романтизму. Романтичний напрям в образотворчому мистецтві Франції як опозиція академічному мистецтву, як протест проти міщанської обмеженості в епоху реакції. Боротьба двох різних художніх течій: класицизму і романтизму. Живопис Т. Жеріко. Пошук героїчних образів у сучасності (“Офіцер кінних єгерів імператорської гвардії, що йде в атаку”, “Пліт “Медузи”). Значення творчості Жеріко в історії образотворчого мистецтва. Романтичний пафос в картинах Е. Делакруа. Сміливість і глибина сюжетів, звернення до літературних образів (“Човен Данте”, “Різня на Хіосі”). Революційно-романтичне полотно “Свобода на барикадах”.

Німецький романтизм. Творчість Рунне, Фрідріха.

Мистецтво Англії романтичного напрямку. Творчість Тернера, Констебла, Блейка.


23. Закордонне мистецтво середини XIX ст. Реалізм

 

Формування реалістичного напряму. Реалізм як плід світосприйняття              XIX ст.

30-60 роки – час формування французької реалістичної пейзажної школи. Творчість барбізонців (Т. Руссо, Ж. Дюпре, Н. Діаз, Ш. Добіньї). Поетизація навколишньої природи.

Творчість видатного графіка, живописця та скульптора О. Дом’є. Відображення соціальних потрясінь країн Європи: викриття монархічного та буржуазного ладу, соціальної несправедливості, мілітаризму. Створення сатиричних портретів членів уряду, образів пролетарів (“Законодавче чтиво”, “Свобода друку”), серія літографій (“Служителі правосуддя”); сміливі композиційні рішення, живописні знахідки, звернення до образу Дон Кіхота.

Реалістична спрямованість творчості Г. Курбе. Головна тема художника – зображення простих людей та їх життя. Вміння показати різноманітні індивідуальні характери персонажів, визначити їхню соціальну ознаку (“Похорон в Орнані”, “Ательє”).

24. Мистецтво Росії XIX ст.

 

Розвиток архітектури і відображення в ній провідних ідей часу. Представники високого класицизму А. Захаров – Адміралтейство; А. Вороніхін – Казанський собор, Гірничий кадетський корпус; К. Россі – Михайлівський палац, Олександрійський театр, будинок Сенату і Синоду; В. Стасов – Павлівські казарми, імператорські конюшні, собор Ізмайлівського полку; О. Бове – ансамбль Театральної площі, Тріумфальні ворота в Москві; О. Монферан – Ісаакіївський собор.

Криза архітектури в середині XIX ст.  Зростання еклектизму в другій половині століття.

Шляхи розвитку скульптури. Успіхи скульптури першої третини XIX ст. (Ф. Щедрін, С. Пименов, В. Демут-Маліновський, І. Мартос). Розвиток у другій половині століття жанрової скульптури М. Антокольським; його творчі досягнення (“Іван Грозний”, “Петро I”, “Помираючий Сократ”, “Спіноза”, “Мефістофель”, “Єрмак”).

Романтична спрямованість живопису, провідне місце портретного жанру. Творчість О. Кіпренського (“Портрети Ростопчиної, Хвостової, Давидова, Пушкіна”). Романтизм пейзажного живопису. Роботи С. Щедріна.

Своєрідність портретного жанру в творчості В. Тропініна (портрет сина, портрет Пушкіна). Побутовий жанр у творчості О. Венеціанова. Поетичне зображення картин сільського життя, простих людських радощів. Романтична спрямованість історичного живопису. Тісний зв’язок з класицизмом. Картина К. Брюллова “Останній день Помпеї”. Творчість О. Іванова, її місце в історії живопису. Втілення принципу “етичного романтизму” (“Явлення Христа народові”). Соціально-критичний напрям образотворчого мистецтва. Жанровий живопис П. Федотова. Творчість В. Перова. Викриття злиденного життя народу (“Трійка”).

Розквіт демократичного реалізму у 70-рокі. Створення “Товариства пересувних художніх виставок”. Соціальна спрямованість і висока громадянськість їх творчості. Віра у можливість виховання високих моральних якостей засобами мистецтва. Керівник товариства І. Крамський.

Утвердження національного пейзажу в мистецтві художників О. Саврасова, М. Клодта, І. Шишкіна, Ф. Васильєва, А. Куїнджі, І. Левітана.

Творчість І. Репіна. Героїчні образи народу (“Бурлаки на Волзі”, “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”).

25. Мистецтво України XIX ст.

 

Творчість архітекторів М. Авросимова, В.Крашевського, О.Меленського, Ю. Захаровича, П. Дубровського, І. Ярославського. Діяльність на Україні В. Беретті.

Особливості української скульптури XIX ст. Творчість І. Матроса (пам’ятник Ришельє в Одесі ). Роботи скульптора В. Демут-Малиновського (пам’ятник св. Володимиру в Києві).

Новий етап в розвитку українського образотворчого мистецтва. Творчість Т. Шевченко. Його портрети і жанрові композиції (“Катерина”, “Сільська родина”). Офорти “Живописна Україна”, серія “Притча про блудного сина”, автопортрети художника. Послідовники Шевченка – Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Творчість художників М. Пимоненка, М. Самокиша, С. Васильківського, В. Орловського, К. Крижицького.

Українська тема в творчості російських художників В. Тропініна, І. Крамського, І. Репіна, А. Куїнджі, В. Маковського.

Розділ 7. Мистецтво на зламі XIX – XX ст.

26. Мистецтво Західної та Центральної Європи к. XIX поч. XX ст.

 

Різноманітність художніх течій доби (неоромантизм, реалізм, критичний реалізм, натуралізм, імпресіонізм, експресіонізм, неокласицизм).

Стиль імпресіонізм як нове художнє бачення світу: сучасна людина, природа, суспільство очима урбанізованого спостерігача. Особливості художньої мови імпресіоністів. Творчість Е. Мане: “Олімпія”, “Сніданок на траві”, “Бар у Фолібержер” та ін. Життя природи у творчості К. Моне: “Враження. Схід сонця”, “Бульвар Капуцинок у Парижі”. Чарівна безпосередність сприйняття у творчості О. Ренуара: “Дівчина з віялом”, “Портрет Жанни Самарі”. Сучасне місто у творах К. Піссарро: “Бульвар Монмартр у Парижі”, “Площа французького театру в Паріжі”.

Синтез романтизму та імпресіонізму в творчості скульптора О. Родена: “Громадяни міста Кале”, “Вічна весна”, “Ромео і Джульєта”.

Продовження розвитку стилю імпресіонізму та яскрава самостійність шляху постімпресіоністів (Ван Гог, Сезанн, Гоген, Тулуз-Лотрек).

Поява нових модерністичних течій: фовізм – схильність до декоративності, “килимного” зображення площини (А. Матісс), кубізм як прагнення засобами живопису показати “сталість форм” матеріального світу, розкрити його внутрішні процеси, передати не власне предмети, а уявлення про них. Деформація, геометризація форм, відмова від емоційного впливу мистецтва (П. Пікассо, Ф. Леже).

Творчість художників паризької школи А. Модільяні, М. Шагала.

27. Мистецтво Росії  к. XIX поч. XX ст.

 

Шляхи розвитку образотворчого мистецтва. Творчість В. Серова. Картина “Дівчинка з персиками” – втілення нового ідеалу краси, радісного сприйняття світу, гармонії існування. Побутовий жанр живопису (К. Коровін, Ф. Малявін). Казка в творчості В. Васнецова. Пейзажний живопис І. Левітана.

“Світ мистецтва” – перше велике угруповання художників після передвижників. Творчість О. Бенуа, К. Сомова, В. Кустодієва, М. Реріха.

“Спілка російських художників”. Звернення до національної тематики: пейзажі І. Грабаря, К. Юона, народні сцени Ф. Малявіна.

Об’єднання “Блакитна троянда”. Оригінальна тема у творчості М. Сар’яна та П. Кузнєцова як мрія про ідеально гармонійний світ.

Об’єднання “Бубновий валет”. Творчість П. Кончаловського, І. Машкова. Занурення у народну стихію, життєрадісність, естетика балагана та лицедійства.

Народження абстракціонізму у творчості В. Кандинського, супрематизм К. Малевіча.

Стиль модерн у російській архітектурі. Декоративність, асиметрія, вигадливість форм (Ф. Шехтель – дім Рябушинського, Ярославський вокзал, Художній театр у Москві).

28. Мистецтво України  к. XIX поч. XX ст.

Поширення на Україні загальноєвропейського стилю модерн в архітектурі. Львівський модерн. Пластичне оздоблення архітектурних споруд. Творчість скульпторів П. Вітковича, М. Мікешина, М. Паращука. Будівництво театрів в Одесі, Києві, Львові. Пошуки національного стилю в архітектурі.

Утворення товариства художників. Творчість М. Пимоненка, М. Мурашка, С. Костенка, М. Садовського. Тема запорізького козацтва в їх живописних творах. Краса природи в пейзажах В. Орловського, С. Васильківського, П. Шевченка, С. Світославського.

Продовження традицій Т. Шевченка в творах Л. Жемчужникова.

Розділ 8. Мистецтво новітнього часу

29. Мистецтво Європи та США XX ст.

 

Франція. Шляхи розвитку образотворчого мистецтва. Ідеали гуманізму, гармонія світу і мистецтва в творчості художників “нового традиціоналізму” (П. Сіньяк, М. Шагал, А. Бурдель, А. Майоль).

Група “Дада” – проголошення антиестетичної програми мистецтва, заперечення буржуазного світу і навколишньої реальної дійсності. Перехід дадаїзму на позиції сюрреалізму (роботи А. Масона, І. Тангі, С. Далі). Сюрреалізм: розгублена людина у таємничому, непізнаному, абсурдному світі.

Тяжіння французького мистецтва до реалізму у повоєнні роки. Творчість П. Пікассо (серія портретів представників прогресивних кіл Франції), антивоєнна тема (“Мінотавромахія” та “Герніка”).

Німеччина та Австрія. Поширення експресіонізму в образотворчому мистецтві. Суб’єктивне, песимістичне сприймання світу, індивідуальний протест проти вад цивілізації й породжених нею протиріч. Антимілітаристичні серії О. Дікса і Г. Гроса.

США. Складний процес еволюції образотворчого мистецтва. Абстракціонізм у післявоєнній Америці: Дж. Поллок. Поп-арт: Людина-споживач та суспільство масового споживання (Р. Раушенберг, Уорхолл). Оп-арт: В. Вазарелі. Кінетичне мистецтво. Гіперреалізм: знеособленість людини у холодному бездуховному світі. Концептуальне мистецтво. Хепенінг: анархічна особистість у хаотичному світі.

30. Мистецтво СРСР

 

Образотворче мистецтво 20-х років. Символічність мистецтва К. Юона (“Нова планета”), О. Рилова (“У блакитному просторі”). Творчість К. Петрова-Водкіна як відображення художнього сприймання XX ст.

Образотворче мистецтво 30-х років. Творчість В. Мухіної, Ю. Пимонова та ін. Творчість П. Коріна, М. Несторова. Образотворче мистецтво періоду Великої Вітчизняної війни.

Образотворче мистецтво 50-80-х років. “Суворий стиль”: правдивий, безкомпромісний аналіз життя (Т. Салахов, В. Попков та ін).

Асоціативно-метафоричний напрям: роздуми про світ і людину (Д. Жилінський та ін.) Неоавангард у сучасному мистецтві: В. Сідур, М. Кантор, О. Булгакова, А. Ситников, Н. Несторова та ін. Соц-арт, Постмодернізм.

31. Мистецтво України XX ст.

 

Розвиток архітектури та скульптури в перші десятиліття радянської влади. Світове значення творчості О. Архипенка. Творчість Майстрів школи М. Бойчука. Графіка Г. Нарбута. Драматичність розвитку українського мистецтва. Мистецтво на західних землях: О. Кульчицька, І. Труш. Творчість Ф. Кричевського, А. Петрицького. Національні риси у творчості О. Шовкуненка, С. Глущенка, Т. Яблонської. Графіка В. Касіяна, М. Дерегуса, С. Данченка, Г. Якутовича, О. Іваненка. Доробок сучасного українського мистецтва: творчість І. Марчука, В. Зерецького, Р. Романишина та ін.

Вироби підприємств художньої промисловості та народне декоративно-прикладне мистецтво. Народні художні промисли (ткацтво, вишивка, кераміка, скло).

 

ЛІТЕРАТУРА

1.    Алексеева Т.В., Алпатов М.В. Малая история искусств. – М., 1987.

2.    Алёхин А.Д. Изобразительное искусство. – М., 1984.

3.    Асеев Ю.Э. Архитектура Древнего Киева. – М., 1982.

4.    Вагнер Г.К., Владышевская Т.Ф. Искусство Древней Руси. – М., 1993.

5.    Великие художники. – К.: Иглмосс Юкрейн, № 1 – 130. – 2003 – 2006.

6.    Виппер Б.Р. Итальянский ренессанс XIII – XVI веков. М., 1977.

7.    Воскобойников В.Н. история мировой и художественной культуры. – М., 1996.

8.    Всеобщая история архитектуры: в 2-х т. – М., 1959.

9.    Галерея искусств. – К, -- № 1 – 15. – 2005 – 2006.

10.  Гнедич П.П. История искусств. – М., 2002.

11.  Грушевський М.С. Історія України-Русі: У 3 т. – К., 1991.

12.  Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. Кн. 1. – М.,1996.

13.  Доброклонский М.В., Чубова А.П. История искусства зарубежных стран. – М., 1983.

14.  Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. – М. 1993.

15.  Кожина Е.Ф. искусство Франции XVIII вв. – Л., 1996.

16.  Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О. Українське мистецтво. У 3 ч.  – Львів, 2004.

17.  Кузина М.Т., Мальцева Н.Л. История зарубежного искусства. – М. 1983.

18.  Лазарев В.М. Византийское и древнерусское искусство. – М., 1978.

19.  Лившиц Н.А. искусство XVIII века. Малая история искусств. – М., 1983.

20.  Лукьянов Б.Г. В мире эстетики. – М., 1983.

21.  Любимов Л.Д. Искусство древнего мира. – М., 1998.

22.  Любимов Л.Д. Искусство Древней Руси. – М., 1998.

23.  Любимов Л.Д. искусство Западной Европы. Средние века. Возрождение в Италии. – М., 1998.

24.  Никулин Г.Н. искусство Нидерландов  XV – XVI веков. – Л., 1998.

25.  Ойстрах О.Г., Демидова Т.Л. Мировая художественная культура. – М., 2001.

26.  Плотников В.П. История русского искусства: в 2-х т. – М., 1980.

27.  Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1990

28.  Полякова М.А., Чекалова А.А. Византия: быт и нравы. – Издат. Уральск. Универс., 1989.

29.  Популярная художественная энциклопедия. – М., 1986.

30.  Сапронов П.А. Курс лекций по теории и истории культуры. – М., 2001.

31.  Сарабьянов Д.В. История русского и советского искусства. – М., 1979.

32.  Семчишин М.Н. Тисяча років української культури. – К., 1993.

33.  Смирнова И.А. Искусство Италии конца XIII – XVI веков. – М., 1987.

34.  Смирнова И.А. Монументальная живопись итальянского Возрождения. – М., 1987.

Перелік відеоматеріалів (з курсу “Історія образотворчого мистецтва”)

 

СЕРІЯ “ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ ЖИВОПИСУ”

Колекційне видання ВВС

 

1.  Серія 1. “Крізь завісу часу” (Наскельний живопис, гробниці фараонів. Стародавня Греція і Рим. Раннє Середньовіччя).

2.  Серія 2. “Герой іде вперед” (Джотто - основоположник реалізму. Готичний світ Босха).

3.  Серія 3. “Епоха геніїв” (Блиск італійського Відродження: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель та ін.).

4.  Серія 4. “По обидва боки Альп” (Венеція: вигадливі переплетіння Сходу і Заходу. Тиціан, Дюррер, Веронезе й ін.).

5.  Серія 5. “Пристрасть і несамовитість” (Барокко – “церковний живопис”. Караваджо, Гвідо Рені, Ель Греко, Рубенс).

6.  Серія 6. “Три золотих століття” (Великі голландці: Вернер, Рембрандт. Іспанці: Веласкес, Мурільо, Рибера. Французи: Пуссен, Лорен).

7.  Серія 7. “Революція” (Вишукане французьке рококо: Фрагонар, Буше. Шарден, Давид, Энгр і “справжній” англійський дух: Рейнольдс, Стабс, Гейнсборо).

8.  Серія 8. “Відбитки світла” (Народження імпресіонізму: Моне, Ренуар, Гоген, Ван Гог).

9.  Серія 9. “Новими очима” (Гіганти сучасного мистецтва: Сезанн, Пікассо, Матісс, Далі).

10.  Серія 10. “Нескінченна історія” (Культурний обмін: Європа - Америка. Від абстракціонізму /Джексон Поллок. Марко Ротко/ до мінімалізму /Френк Стеллар, Агнес Мартін/ і поп-арту /Энді Уорхол, Джаспер Джонс/).

СЕРІЯ “ЖИВОПИС”

Центрнаукфільм

 

1.  “Великий Матісс” (фільм побудовано на справжньому тексті Анрі Матісса).

2.  “Твій Вінсент” (Фільм присвячено творчості великого художника Вінсента ван Гога).

3.  “Смерть і життя художника Федотова”.

4.  “Світ Віктора Васнецова”.

5.  “Казимір Северинович Малевич”.

6.  “Василь Кандинський”.

7.  “Михайло Шемякін. Сповідь художника”.

8.  “Кузьма Петров-Водкін. Всесвіт художника”.

9.  “Художник сонця Аристарх Лентулов”.

СЕРІЯ “СКАРБИ ЕРМІТАЖУ”

Колекція 1992

 

1.  Фільм №1. Палаци понад Невою. (Історія створення Зимового Палацу в Петербурзі, інтер'єри парадних залів. Малий і Великий Ермітаж, будівля театру. Безсмертні творіння архітекторів Растреллі, Валлена Деламота, Штакеншнейдера, Кваренгі, Лео Кленца. Будинок першого генерал-губернатора Петербурга А. Д. Меньшикова).

2.  Фільм №2. Посланці Еллади. (Мармур і теракота, скульптурні зображення богів і смертних, камеї і розписаний посуд складають античну колекцію Ермітажу).

3.  Фільм №3. Світ речей. (Гобелени, меблі, рідкісні вироби зі срібла, порцеляни).

4.  Фільм №4. Арсенал (Колекція зброї - бойової, мисливської, що створювалась майстрами-зброярами та ювелірами Європи, Росії, Країн Сходу.)

5.  Фільм №5. Золота комора. (Початок колекції покладено за петрівської епохи, коли в Петербурзі з'явилися перші золоті предмети, знайдені шукачами скарбів у Сибіру й алтайських степах, під час розкопок скіфських курганів у Північному Причорномор'ї, у похованнях поблизу античних міст Феодозії, Керчі, Херсонеса).

6.  Фільм №6. Третя особлива комора. (Найбагатша у світі колекція античних, східних, західноєвропейських і руських монет, паперових грошей, орденів і медалей, відзнак і печаток.)

7.  Фільм №7. Мистецтво Італії. (Живопис XІІІ - XVІІІ століть. Епоха Відродження. Твори Симоні Мартіні, Анджеліко, Сандро Боттичеллі, Караваджо, Джордано, Тьєполо, Франческо Гварді, Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Перуджино, Джорджоне, Тиціана, Веронезе).

8.  Фільм №8. Старі майстри. (Живопис Англії, Іспанії, Німеччини XV -XІ століть. Твори Рейнольдса, Гейнсборо, Лукаса Кранаха, Гольбейна, Георга Флегеля, Фрідріха, Ель Греко, Хосе де Рибера, Веласкеса, Мурільо, Франсиско Гойї).

9.  Фільм №9. Старі майстри. (Живопис Фландрії і Голландії XVІІ століття. Картини Якоба ван Рейсдаля, Поттера, Віллема, Кальфа, Яна Стеіна, Герарда Терборха, Франса Хальса, Якоба Йорданса, Антоніса ван Дейка).

10.  Фільм №10. Рубенс і Рембрандт. (Великий фламандець Пітер Пауль Рубенс і геніальний Рембрандт ван Рейн.)

11.  Фільм №11. Старі майстри. (Мистецтво Франції XVІІ - XVІІІ століть. Живопис Симона Вуе, Шарля Лебрена, Пуссена, Антуана Ватто, Франсуа Буше, Шардена,  скульптура Фальконе і Гудона.)

12.  Фильм№12. Мистецтво нового часу. (Від Моне до Пікассо, живопис Ренуара, Сислея, Піссарро, Дега, Сезанна, Гогена, Ван Гога, Матісса, скульптура Родена.)

 

СЕРІЯ “ВЕЛИКІ МАЙСТРИ”

Колекційне видання ВВС

 

1.  Пікассо. “Бик узимку”.

2.  Роден. “1840 – 1917”.

3.  Моне. “Пристрасті за Моне”.

4.  Босх. “Загадки Ієроніма Босха”.

5.  Рембрандт. “Автопортрет”.

6.  Джексон Поллок. “Любов і смерть на Лонг Айленд”.

7.  Леонардо да Вінчі. “Я хочу зробити чудо” (2 фільми).

 

СЕРІЯ “ЗАГАДКИ ІСТОРІЇ”

Колекційне видання ВВС

 

1.  Піраміда. Поза межею уяви.

2.  Скарби гробниці Тутанхамона. Таємниці фараонів.

3.  У нетрях Амазонки. Дослідження найдовшої ріки у світі.

 


 

ІСТОРІЯ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

Розділ 1.ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОГО ТЕАТРУ

1. Театр як вид мистецтва

 

Основні версії походження театру.  Художні  особливості театру – “мистецтво дійове, колективне, синтетичне”. Актор – головне диво театру. Сценічні засоби вираження характеру персонажа.

Режисер. Трактування ним  п'єси. Організація образної системи вистави. Робота з актором, художником.  Мізансцена  як  основний зоровий виражальний засіб режисури. Глядач – “художник споглядальний”.  Сценографія, музика, колірно-світлова партитура спектаклю. Костюми, грим. Художній  образ спектаклю.

Види театру (драматичний, опера, балет, оперета, мюзикл, кабаре, пантоміма).   Жанрова різноманітність (театр комедії, поезії, моди, еротики, хореографічних мініатюр і ін..)

Організаційні форми театру (кріпосні й придворні, пересувні та стаціонарні, студія одного актора, державні) та ін.

 

2 .Театр Стародавньої Греції

 

Формування театру і культ бога Діоніса. Зв' язок жанрів трагедії, комедії і сатирівської драми з аттичними святами в честь Діоніса. Етимологія жанрів  “трагедія”, “комедія”, “сатирівська драма”. Аттичний театральний календар, його зв'язок  з діонісійськими святами. Сільські Діонісії  (грудень-січень нашого календаря) – Ленеї (січень-лютий) – міські Діонісії  (березень-квітень) . Організація  театральних змагань під час  Великих Діонісій.

Афіни як театральна столиця античної Греції в класичну добу (Vст. до н.е.). Великі трагічні поети: Есхіл – “батько трагедії” (“Прометей прикутий”,

“Орестея”), Софокл (“Цар Едип”, “Антигона”, “Електра”), Еврипід (“Медея”, “Іпполіт”, “Вакханки”). Відображення в їхніх творах героїко-патріотичної, громадянської і релігійно-моральної сфер буття античного полісу. Арістофан – “батько комедії” (“Лісістрата”, “Вершники”, “Хмари”); суспільно-політична спрямованість його творів. Композиція давньогрецької трагедії (пролог, парод, еписодії, стасім, коммос, ексод). Композиційні особливості комедії (пролог, парод, парабаса, епісодій, стасім, агон, ексод.)

Набір театральних груп. Хорегія. Фінансова тема афінського театру.

Виконавці спектаклю. Особливості трагічного і комічного хорів, хор сатирівської драми. Еволюція функцій хору в давньогрецьких виставах.

“Емболіми”  Агафона. Костюм трагічного і комічного акторів. Маски в античному театрі, їх функції,  типаж.

Афінський театр Діоніса і особливості влаштування давньогрецької театральної споруди (театрон, орхестра, скена, проскеній, відсутність даху).

роль енкіклеми і підйомних механізмів. Одеон Перикла – перший критий театр, зведений в честь  перемоги греків над персами. Специфіка його композиції, функції.

Театр  епохи еллінізму. Особливості організації  театрального життя (формування “корпусу”  класичної драматургії, започаткування традиції виконання монодій,  розширення ареалу і збагачення  форм  театральних змагань, діяльність “умільців Діоніса” – професійних  об’єднань  майстрів

видовищ).

Новоаттична, або родинно-побутова  комедія, драматург Менандр

Відображення в творах Менандра сімейних справ та повсякденного життя

еллінів. Домінування  благородного і спокійного стиля гри в його   комедіях як прояв “людяності”.

Значення давньогрецького театру в подальшій історії  світової культури.

 

3.Театр Стародавнього Риму

Вплив грецької та етруської культур на формування римської культури та мистецтва. Витоки римського театру -  обрядові ігри, фесценніни. Сатура –

найдавніший  оригінальний  вид римських сценічних видовищ.

Ранні  драматичні комічні вистави.  Ателлана: специфіка жанру, основні “маски” (Макк, Папп, Буккон, Доссен, Мандук). Сценічне втілення ателлан (“Макк-солдат”, “Буккон – ремісник”, “Два Доссена”). Конструкція сцени фліків.

 

Римський театр епохи республіки

Внесок Лівія Андроніка і  Гнея Невія  в розвиток  національної  драматургії. Жанр трагедії претексти – драми на сюжет римської історії. Найвизначні римські комедіографи:  Плавт (“Хвалькуватий воїн”, “Менехми”, “Скарб”), Теренцій (“Брати”). “Комедія грецького плаща” (палліата) – самий  популярний жанр епохи Республіки. Виникнення національної римської комедії: тогата. Творці комедії «римської тоги» -  Тітіній (“Квінт”, “Вар”), Атта (“Теплі води”),  Афраній (“Авгур”). Поява літературних обробок ателлан. Творчість драматургів Помпія і Новія.

Виконавці римських спектаклів:  ставлення до  акторської професії  в аристократичних колах, два типи комічних акторів актор  (актор “рухливий” і актор “спокійний”), їх амплуа. Улюбленці римської сцени (актори-коміки Деметрій, Стратокл,  Квінт Росций Галл,  актор-трагік Езоп). Костюм виконавців, маски.

Особливості конструкцій театральних споруд в Римській Республіці.

Тимчасові театри  (театр Емілія Скавра, подвійний театр Куріона).

Ксенефронс (гігантський сценічний фасад, прикрашений скульптурою,

живописом, орнаментами із дорогоцінних матеріалів).

Постійні театри. Кам’яний театр Помпея, його відмінність від грецького

Театру Діоніса.

Відсутність поділу на високі і низькі жанри, тенденція до змішання

жанрів (міжжанровий симбіоз) –  характерні  риси римської театральної

культури.

Сценічні  ігри – популярний різновид видовищ загальноміського масштабу в епоху пізньої римської республіки. Види ігр (циркові, регулярні, обітовані, тріумфальні, гладіаторські бої). Жанри ігрових видовищ (біг колісниць,  навмахії, змагання блазнів, акробатичні номера, танці та ін.).

 

 

Римський театр імператорської доби

Соціально-історичний контекст епохи (встановлення військової диктатури в Римі, посилення влади імператора і послаблення впливу патриціїв, поширення в аристократичних колах філософії стоїцизму). Загальна культурна деградація суспільства. “Хліба і видовищ” – формула буття плебейських мас Риму).

Інтенсивний розвиток індустрії видовищ. Активізація театрального будівництва. Спорудження театрів і амфітеатрів у ІІІ ст. у всіх містах Імперії; створення для розваг гігантських архітектурних комплексів.

Художньо-естетична політика імператора Августа: спроба відродити грецьку трагедію як засіб поліпшення і виховання моральності. Ідейний занепад цього жанру на римській сцен. (постановка трагедій у вигляді окремих ефектних сцен, обмеження ролі акторів виконанням вокальних арій). Драматургічна творчість філософа Сенеки (“Медея”, “Федра”), риторично-декламаційний стиль його трагедій, однолінійність характерів персонажів, зображення жахливих сцен.

Мім і пантоміма – популярні жанри епохи Імперії. Збагачення тематики римських мімів (зображення пригод розбійників, судового гачкотворства, подружніх зрад). Танцюристи Пілад і Бафіл – засновники римської школи пантоміми. Трагічна і комічна пантоміми. Міфологічні сюжети танців.

Пишнота декорацій пантомімічних вистав. Костюм виконавців.

Театральна культура Риму імператорської епохи як репрезентація світу специфічно римського симбіозу краси і зіпсованості, артистизму і дикунства, витонченості і варварства.

 

4. Театр Середньовіччя

Загальний характер світобачення та світовідчуття середньовічної людини.

Теоцентричний характер культури. Боротьба християнської церкви зі світськими видовищами античного театру.

Витоки театру середньовіччя. Обряди та ігрища варварських народів європейського континенту. Формування професійних потішників, синтетизм їхньої майстерності.

 

Релігійний театр

Застосування церквою засобів театральної пропаганди з метою популяризації догматів християнського віровчення і посилення свого впливу в масах.

Основні жанри релігійного театру: літургійна і напівлітургійна драма, міракль, містерія, мораліте.

Інсценізація фрагментів католицької меси в літургійних драмах (Духовних іграх), їх безпосередній зв‘язок з богослужінням. Формування трьох циклів літературних драм: пасхального (ІХ ст.), різдвяного, страсного (ХІІІ ст.). Стилістичні особливості літургійної драми: повна відповідність тексту літургії, латинська мова, превалювання співу над декламацією, релігійна символіка, умовність оформлення.

Напівлітургійна драма (ХІІ ст.) Проникнення в духовні ігри світських мотивів, вимислу. Перенесення дійства з храму на церковну площу. Популярність серед народу сценок “дьяблері”.

Виникнення на межі ХІІ-ХІІІ ст. жанру “міракль” (лат. мiraculum – диво) – авторської драми, яка складалася на основі легенд про святих (“Гра про Святого Миколу”, “Міракль про Роберта – диявола”). Популярність міраклів у Франції та Англії. Самодіяльні міські корпорації (“пюї”) – організатори постановок міраклів.

Містерія (від грецьк. musterium – таїнство, обряд). – розгорнутий спектакль площадного релігійного театру (ХІІ–ХVI ст.). Умовний поділ містерій на старозаповітній, новозаповітній, апостольський цикли. Виникнення в період пізнього середньовіччя зведеної містерії – громіздкого видовища тривалістю від 3-х до 45-ти днів.

Застосування в постановках містеріальних спектаклів принципу симультанної декорації – спільної установки всіх місць дій на одній сцені. Відображення в конструкції симультанної сцени середньовічної моделі світобудови (поділ її на зони: Рай-Земля-Пекло). Альтанки і будиночки – основні елементи містеріальної площадної сцени; особливості їх влаштування.

Умовний поділ виконавців містерій на дві категорії – “малорухливі персонажі” (Бог-отець, Діва Марія, Ісус, ангели, апостоли) і “рухливі персонажі” (чорти, блазень).

Застосування в містеріальних видовищах з метою емоційного впливу на глядачів машинерії, численних аксесуарів (розпечені щипці, “бурав” для видавлювання очиць грішникам, манекени, опудала тварин).

Багатолюдність сцени (п’єса “Апостольські діяння” налічувала 494 ролі). Строга організація репетиційного і виконавського процесу (клятви,  укладення контрактів з акторами, встановлення низки заборон і штрафів). Різноманіття і вражаюча яскравість костюмів персонажів містеріальних дійств.

Різновиди містеріальних видовищ. Вистави на дворівневих колових сценах (верхнє коло – дах, нижнє – місце розгортання дії). Вистави на пересувних платформах (педжентах). Особливості влаштування візків: верхній поверх – місце дії акторів на фоні розкішних декорацій (паща дракона, корабель із зображенням Ковчега Ноя), нижній поверх –  костюмерна.

Ігри в процесії. Застосування в Італії під час міських процесій «німих сцен» (груп персонажів зі Св. Письма, зроблених з дерева, теракоти, пап’є-маше, які перевозились на візках).

Мораліте – повчальна п’єса алегоричного характеру (ХV–ХVІ ст.). Популярність жанру у Франції, Англії, Нідерландах (“Розсудливий і нерозумний“, “Замок стійкості”). Зображення в мораліте боротьби доброго і злого початків у світі, в душі людини, яка завершується духовним спасінням, або загибеллю персонажів. Алегоричні фігури у виставах – втілення людських чеснот і вад, релігійних понять (Мудрість, Розум, Сповідь, Божа милість та ін.).

Застосування в англійських мораліте світської тематики (“Засудження бенкетів”, “Торгівля. Ремесло”).

 

Народний театр

Роль гістріонів у становленні народного театру в епоху Середньовіччя, синтетизм їхньої майстерності. Формування національних шкіл лицедіїв (жонглери, міми, менестрелі у Франції, шпільмани, майстерзінгери в Германії, франти в Польщі, скоморохи в Росії).

Основні види розваг, які пропонували народні потішники: фарс, соті, фастнахтшпіль, майстерзанг, масляничні ігри в процесії, клухти, есбатементи, ландювел. Стилістична подібність зазначеного кола розваг.

Центральне місце в народному театрі Середньовіччя жанру “фарс”. Популярність фарсових сценок у Франції (серія фарсів про адвоката Патлена) та Англії ХІІІ – ХVI ст. Характерні особливості фарсових п’єс: побутова тематика, гостросюжетні ситуації, ексцентрика, буфонада, наявність образів - масок.

Герой фарсу – міський шахрай, витівки і каверзи якого прославляли спритність і розум людини з народу. Виконавці фарсів – фарсери (імпровізаційність манери їх гри, специфічність масок). Конструкція фарсових сценічних майданчиків.

Середньовічні комічні братства Франції, які займалися інсценізацією фарсів (“Базошь”, “Веселе Абатство”); особливість їх організації.

Соті (франц. sotie – глупота, дурість) – вид розваг у Франції ХV–ХVІ ст., пов‘язаний з національним святом Дурнів.

Центральна думка жанру – світом керує Глупство і заселяють його дурні.

Ключова алегорична фігура соті – глупота, персоніфікована в образі Старої зводні, або матінки Дурки.

Композиція вистав цього жанру (парад учасників, інсценізація п‘єси, пародійна молитва дурнів).

Виконавці соті: комічні братства (“Безтурботні хлопці”).

Поширення в Німеччині ХІV – ХVІ ст. шкіл майстерзінгерів – любителів співу і складання віршів.

Організація в міських ратушах, соборах шкіл співу – змагань мейстерзінгерів. Великі “святкові школи” в честь релігійних свят Різдва, Пасхи, Трійці. Нагородження переможця вінком із зображенням царя Давида (покровителя співаків).

Перетворення в ХVІ ст. шкіл майстерзангу в самодіяльності театральні об‘єднання.

Фастнахтшпіль – вистави, які розігрувались в Німеччині під час свят Масляної. Різноманітність змісту фастнахтшпілів: побутова сценка повільного характеру, інсценізація анекдоту про монахів, епізод із життя євангелійських персонажів, сценічна версія фрагменту містерії.

Організація вистав у приватних будинках, пивних, міських ратушах. Примітивність машинерії, реквізиту, костюмів акторів. Композиція постановок.

Ігри в процесії. Організація в останній день масляної в німецьких містах Нюрнберг і Любек парадної ходи ряджених. Спорудження для процесій яскраво декорованої конструкції (“Ад”, “Бург”), на якій костюмовані персонажі розігрували пантомімічні сценки жартівливого або сатиричного характеру.

Діяльність нідерландських камер риторів (ХV – ХVІ ст.)– об'єднань знавців красномовства, літератури і театру, які займались влаштуванням святкових розваг (“Лілія”, “Фіалка”, “Камера Святої Варвари”).

Клухти, есбатементи (невеликі п‘єси комічного або пародійного характеру), анекдоти, застольні пісні – основа виконавського репертуару камер риторів.

Інституційні особливості об‘єднань (наявність поетичної назви, герба, девізу, уставу, знамен). Старшина, фактор, блазень, посол – обов‘язкові фігуранти камер.

Популярність у Нідерландах міжміських змагань камер риторов– ландювелів. Насиченість програми антверпенського ландювелу 1561 р.

 

5.Театр епохи Відродження (Ренесансу)

Реалізм і гуманістична спрямованість художньої культури доби ренесансу. Досягнення величі розвитку театрального мистецтва Західної Європи в зазначений період.

 

Італійський театр (ХV – ХVІІ ст.)

Відродження італійськими драматургами-гуманістами моделі античного спектаклю засобами різних видів мистецтва: відновлення системи античних жанрів, логічності сюжету п‘єс, принципу єдності місця і часу дії.

Впровадження нової декораційної системи, заснованої на композиційних прийомах перспективного живопису. Створення сценічної ілюзії простору.

Описання конструкції перспективної сцени в трактаті італійського архітектора Себастіана Серліо (“Про архітектуру”). Поділ сценічного простору на дві частини: передню (авансцена), призначену для гри акторів, і глибинну, на якій розташовувались бокові частини декорацій в рельєфній перспективі. Оздоблення перспективним живописом  сценічного задника.

Три типи декорацій в театрі Серліо: сцена для трагедії (вид вулиці “ідеального міста”), сцена для комедії (перспективна вулиця міста з будівлями осіб середнього і низького соціального стану), сцена для пасторалей (лісовий ландшафт).

Статичність декорацій на сцені Серліо.

Особливості конструкції театру “Олімпіко” в Венеції (1584р.), спорудженого архітектором Андреа Палладіо. Блискучий синтез амфітеатрального глядачевого залу і перспективної сцени.

Подальше вдосконалення декораційного оформлення сцени, застосування змінних декорацій (теларії, куліси). Освоєння акторами глибинних  планів сцени. Виникнення “сцени-коробки”, де актор діє не на фоні, а посеред вулиці “ідеального міста”.

Утвердження у ХVІІ ст. принципу ярусного глядачевого залу (партер, ложі, балкони). Заміна станово-рангового способу розташування глядачів комерційним.

 

Гуманістична драматургія та італійський “вчений театр”

Відродження італійськими гуманістами Помпоніо Лето і Баттіста Гуаріні традиції сценічного втілення п‘єс римських комедіографів Плавта і Теренція. Тісний зв‘язок нової гуманістичної драматургії з античними взірцями. Італійське місто Феррара – батьківщина “вченого театру”.

“Вчена комедія” – одне з найбільших досягнень гуманістичного театру. Композиційна структура жанру, поділ п‘єси на п‘ять актів, в перерві між якими виконувались інтермедії. Популярність танцювально-пантомімічних моресок. Морески-інтермедії з міфологічними, казковими, буколічними, побутовими фабулами.

Ствердження моделі п‘єси як зібрання “театрограм” (типових характерів, ситуацій і дій, словесних зворотів тощо).

Творчість італійських драматургів-комедіографів. Лудовіко Аріосто – родоначальник жанру (“Комедія про скриню”); Ніколо Макіавеллі (“Мандрагора”), Пьєтро Аретіно („Лицемір”), Бібієнна (“Каландрія”).

Вчена трагедія. Пряма залежність жанру від античного канону (зразків Софокла, Евріпіда, Сенеки). Підкреслено стилізований характер п‘єс італійських драматургів (міфологічні і легендарні сюжети).

наявність хорів), їх віддаленість від соціальної і філософської тематики часу. Розвиток  жанру на італійському ґрунті в контексті естетики жахів.Творчість гуманістів-трагіків: Джан Джорджо Тріссіно (“Софонісба”); Торквато Тассо (“Торрісмондо”); Джамбаттісто Чинтіо (“Орбека”).

“Вчена пастораль” (сер. XII-XIII ст.) – один із найулюблених жанрів сценічних видовищ в колах італійської аристократії XVI ст. Зв'язок пасторальних п'єс з античною буколічною поезією. Їх підкріслено вишуканий, куртуазний характер. Культ кохання, гармонії людини і природи – лейттема італійських пасторалей. Вищі зразки цього жанру: “Амінта” Торквато Тассо, “Відданий пастух” Дж. Гуаріні, “Аркадія” Якопо Саннадзаро.

Феєричність постановок пасторальних спектаклів. Внесок Бернардо Буонталенті у розвиток сценографії та феєричної машинерії пасторалей.

Вплив пасторальних п'єс на становлення “музичної драми” (опери). Діяльність флорентійського творчого об'єднання “Камерата”.

Режисери та актори. Започаткування в епоху Відродження професії режисера-постановника (Анджело Індженьєрі, Леон де Соммі). Трактат Леона де Соммі. „Чотири діалога про сценичні вистави” з питань теорії та практики драматичної творчості й акторської майстерності. Поняття “амплуа” актора.

Три категорії акторів в Італії XII ст. (майстри-любителі з кола гуманістів; актори народного театру; лицедії - професіонали, виконавці комедії дель арте).

Сommedia dell'arte (професійний театр, комедія масок).

Витоки жанру: діяльність жонглерів, народних оповідачів билин, імпровізаторів; карнавальні видовища, фарси, діяльність напівлюбительських об'єднань театралів. Попередники commedia dell'arte. Творчість актора і драматурга Анджело Беолько (створення ним маски Рудзанте). Формування у XVII ст. Франко-італійської традиції комедії dell'arte. Основні риси жанру: сценарій замість п'єси, імпровізація як елемент мистецтва акторів, широке застосування буффонного комізму і народних діалектів, наявність масок-типів.

Типологія масок в комедії dell'arte: молоді коханці (amorosi), старики, дзанні. Два квартети масок: венеціанськаий квартет (купець Панталоне, вчений доктор, розумний Брочелла і глумливець Арлекін); неаполітанський квартет (хвастун і забіяка Скарамучча, чиновник-заїка Тарталья, розумний дзанні Ковіелло і глумливець Пульчинела).

Яскрава видовищність, динамізм, загальна оптимістична тональність спектаклів театру масок.

 

Іспанський театр

Виникнення професійного іспанського театру в 70-ті роки XVI ст.        Рання іспанська драматургія (Хуан дель Енсіна, Торріс Нааро). Основоположник національного іспанського театру Лопес де Руеда – організатор, актор, драматург. Жанр пасос (“Оліви”, “Країна хауха”).

“Мандрівні” і “титулярні” (“королівські”) трупи. Провідна роль “королівських” труп в сценічному мистецтві Іспанії “золотого віку” (остання треть XVI – кінець XVII ст.). Організатори “титулярних труп” (“autor de comedias”) та актори. Сценографічна функція костюмів в іспанському театрі.

Іспанський “корраль” (corral), особливості його конструкції (“патіо”, бокові амфітеатри, різні типи лож, касуела та інші елементи). Соціальна строкатість публіки в іспанських театрах. Темпераментність поведінки глядацького залу (“мушкетерів”), залежність від реакції глядачів успіху вистави.

Своєрідність композиції іспанського спектаклю: короткий музичний вступ, хвала (лоа), 1-й акт драми або комедії (перша хорнада), інтермедія, 2-й акт, інтермедія-танець (баіле), 3-й акт, фінал (мохіганга).

Видатні іспанські драматурги.

Драми Мігеля де Сервантеса (“Алжирські звичаї”, “Нумансія”)  –  дзеркало людського життя, втілення гуманістичних ідеалів в образах яскравих особистостей.

“Самодержець театральної імперії” – Лопе де Вега. Плідність і багатогранність драматургічної творчості поета (понад 1500 творів:  “Селянка із Тормесу”, “Викрадення Діани”, “Засіб проти нещастя”, “Собака на сіні”, “Зірка Севільї” та ін.).

Створення Лопе де Вега нової комедії, пронизаної християнською духовністю та ідеями ренесансного неоплатонізму. Універсальний характер почуттів честі і кохання в його творах. Віра драматурга в торжество щирості в житті і на театральних підмостках. Ставлення акторів до сцени в театрі Лопе де Вега як до храму краси, витончено-церемоніальний, етикізований стиль їх поведінки.

Діяльність видатного іспанського драматурга – новий етап у розвитку світового театрального мистецтва.

Послідовники Лопе де Вега. Тірсо де Моліна (“Дон Хіль – зелені штани”, “Республіка навпаки”, “Севільськай пустун, або кам'яний гість”). Втілення в його комедіях поетики маньєризму.

Кальдерон де ла Барка – найтрагічніший із творців іспанського театру (“Чистилище святого Патріка”, “Стійкий принц”, “Життя є сон”, “Дама –примара”). Відображення в його драмах могутності та багатоликості зла. Застосування естетики шоку.

Жанр “ауто сакраменталь” у творчості Кальдерона.

 

Англійський театр

Ранній гуманістичний репертуар. Драматичні хроніки (“Король Джон” Джона Бейля). “Правильна” англійська трагедія (“Горбодук” Томаса Нортона і Томаса Секвіля), “правильна” комедія (“Ральф Ройстер Дойстер” Ніколаса Юдолла). “Романтична” комедія – панівний тип англійської комедії XVI ст. (“Дамон і Торій” Р. Едвардса).

“Університетські уми”: драматурги Джон Лілі, Роберт Грін, Томас Кід, Крістофер Марло. Поєднання в їх творчості гуманістичної і народної лінії, насичення драми ідеями нової філософії. Образ доктора Фауста у п'єсі Крістофера Марло.

Театральне життя Лондона. Спорудження “публічних” театрів. “Театр” Джеймса Бербіджа (1576 р.). Особливості конструкції театрів “Роза” і “Глобус”. Придворні театри, їх зв'язок з італійською сценографією. Знамениті акторські трупи Англії – Слуги Лорда Камергера і Слуги Лорда Адмірала. Композиція театральних вистав. Уявлення про мистецтво гри акторів у Ренесансній Англії. Популярні англійські актори XVI-XVII ст.: Уілл Кемп, Роберт Армін.

В. Шекспір. Філософська основа творчості Шекспіра – ренесансний гуманізм. Комедії та хроніки (“Приборкання непокірної”, “Сон літньої ночі”, “Ричард III”, “Генріх IV”), трагедії (“Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Ромео і Джульєтта”, “Макбет”). Образ світу та образ людини в шекспірівських драмах. Правдивість і багатогранність характерів персонажів. Умовність сюжету, часу і місця дії. Збагачення жанрів: поєднання прози та поезії, грубого фарсу; тонкої іронії, комедійної легкості та епічної серйозності.

Гуманізм, народність, поетична сила мистецтва великого мислителя і митця. Творчість Шекспіра – вершина розвитку англійського і загальноєвропейського театру епохи Відродження.

 

6. Театр епохи французького класицизму (XVII ст.)

Історичні передумови виникнення класицизму як ідеології абсолютизму. Держава – “розум нації”.Утвердження вищості обов‘язку й розуму, підпорядкування особистих інтересів законам суспільства й держави.

Театральна теорія класицизму – трактат Н.Буало “Поетичне мистецтво” (1674 р.).Нормативний характер естетики класицизму: поділ на жанри високі й низькі  (основні – трагедія і комедія), закон “трьох єдностей” (часу, місця й дії), цілісність композиції, герой – носій певної яскраво вираженої пристрасті. Основний конфлікт – між почуттям і обов’язком.

Сценічні канони акторського виконання. Виникнення театру “Комеді франсез”.Великі драматурги-трагіки П.Корнель і Ж.Расін. “Сід” і “Федра” – вершини їхньої творчості. Драматична доля цих творів. Вплив Корнеля і Расіна на розвиток сценічного мистецтва інших країн Європи.

Ж.-Б. Мольєр – видатний комедіограф, творець жанру високої комедії (“Смішні манірниці”, “Міщанин-шляхтич”, “Дон Жуан”).

Від комедії положень і комедії звичаїв до сатири. Боротьба за постановку “Тартюфа”. Актори театру Мольєра. Сучасні прочитання комедій Мольєра.

 

7. Театр епохи Просвітництва (XVIII ст.)

 

Філософсько-естетичні погляди просвітників. Основні художньо-естетичні напрямки: просвітницький класицизм (розум переважає почуття), просвітницький реалізм (гармонія почуття і розуму), сентименталізм (перевага почуттів).

Англійський театр

Виникнення нових жанрів: міщанська драма, чи буржуазна трагедія, комедія звичаїв. Розквіт малих жанрів: пантоміма, баладна опера, репетиція. Р.В. Шерідан – найяскравіший представник комедії характерів (“Школа лихослів’я”). Д. Гарік – основоположник нової англійської режисури, актор поза амплуа. Актриса Сара Сіддонс – “уособлена трагедія” англійської сцени.

Французький театр

Вольтер – “третій великий трагік класицизму”. Д.Дідро – енциклопедист, філософ-матеріаліст, організатор, драматург і теоретик театру. Теоретичне обґрунтування ним жанру буржуазної драми, введення “середнього жанру”, соціальної типізації (суспільний стан персонажа). “Парадокс про артиста” (1773): принципи просвітницького реалізму стосовно акторського мистецтва. Мистецтво переживання і показування.   П.-О.-К. Бомарше. “Одруження Фігаро” – “революція в діях”, третій суспільний стан на авансцені. Акторське мистецтво. Дюменіль. Клерон. Народження мелодрами, водевілю в кінці XVIII ст.

Італійський театр

Народження літературної комедії звичаїв (літературна мова – засіб культурного об’єднання Італії). К. Гольдоні – реформатор італійського театру. Створення ним жанру “колективної комедії” (“Слуга двох панів”, “Трактирниця”). К. Гоцці. Реанімація і перетворення італійської імпровізаційної комедії масок у писаний жанр. Ф’ябі – трагікомічні казки для театру: “Любов до трьох апельсинів”, “Принцеса Турандот” (сценічна версія п’єси).

Німецький театр

Лессінг – драматург і теоретик. “Гамбурзька драматургія” – основна теоретична праця про театр просвітництва., боротьба проти догм класицизму. П’єса Лессфінга “Емілія Галотті”.

Літературний напрям “Буря і натитск”: суспільний фон сюжету. Жива народна мова; поєднання сентименталізму з праромантизмом. Й.-В. Гетте. “Фауст” –“все людство в особі одної людини”. Гете – керівник Веймарського придворного театру.

Творча діяльність Ф. Шиллера – драматурга: від “Бурі і натиску” до просвітницького реалізму. Тема бунту і протесту (драми “Розбійники”, “Вільгельм Телль”). “Підступніфсть і кохання” – соціальна трагедія. “Марія Стюарт” – перлина творчості просвітника-реаліста. Лейпцигська школа акторської гри К.Нейбер. Початок нової епохи в історії німецького театру – великий актор і режисер Ф. Шредер. Музичне мистецтво Німеччини XVIII ст.

 

8. Зарубіжний театр XIXXX ст.

Особливості театрального мистецтва зарубіжних країн. Французька інтелектуальна драма. П’єси Ж.-П. Сартра “Мухи”, “Переможці”.

“Театр абсурду” Франції і США. П’єса С.Беккета “У чеканці Годо”. Творчість Ж.Жене, Е. Йонеско. Бродвейські та офф-Бродвейські театри США. Фріндж – напівлюбительські молодіжні театри Англії. “Комеді Франсез”. Королівський шекспірівський меморіальний театр, Національний народний театр Ж.Віллара, неаполітанська театральна трупа Е. Де Філліпо. Творчість Л. Олів’є, П. Скофілда, Ж.-Л. Барро, А.Барсака, А.Маньяні, Ю.М. Боретті та ін.

Болгарський театр. Творчість К.Кюлявкова (“Боротьба продовжується”)., К.Зідарова (“Царська милість”). Діяльність Державного сатиричного театру (м. Софія).

Польський театр. Творчість С.Ярача, Л.Шиллера, Ю.Остерва. варшавський національний театр. Театр “Комедія”, театр Людови. Режисура К.Свинарського, Є.Гротовського.

Німецький театр. Творчість Б.Брехта. Театр “Берлінський ансамбль”. Режисерська творчість Б.Бессона.

 

 

9. Специфіка театрального мистецтва країн східного регіону

Вплив міфології, релігії і філософії країн Сходу на становлення специфіки театральної культури Індії, Непалу, Індонезії, Китаю, Японії, Кореї та ін. Основні риси відмінності східного традиційного театру від європейського: своєрідність законів драматургічної побудови п’єси, особливості акторської гри, костюмів, гриму, організації сценічного простору (відсутність декорацій).

Театральне мистецтво Індії

Витоки індійського театру. Народні театралізовані видовища. Включення танцю, пантоміми в обряд поклоніння індуїстським богам (ІІ тис. до н.е.). Діяльність мандрівних акторів (V-І ст. до н.е.). Ліла – музично-танцювальна драма індійців на основі текстів “Махабхарати”, “Рамаяни” (Північна Індія). Грандіозність видовищ, яскравість костюмів і масок. Якшагана – форма театральних видовищ Південної Індії. Поєднання у виставах діалогу, танцю, декламації і співів.

Трактат “Натьяшастра”– перший спеціальний трактат з питань  мистецтва сценічної гри. Засоби сценічної виразності актора: ангіна (мова жестів), валіка (інтонація), ахарья (костюм і грим), саттвіка (сукупність творчих можливостей виконавця). Канонізація акторської гри на основі вчення про емоції (раса) та їх сценічне втілення (бхава). Особлива роль різних положень пальців актора (мудра) у відображенні складних понять і почуттів.

Розквіт індійського класичного театру (І пол. І тис. н.е.). Творчість поета і драматурга Калідаси. Роль різних форм народного театру в період правління мусульманської династії (ХІІ-ХІV ст.). Традиція танцю. Театр катхакалі. Сучасний театр Індії.

Театральне мистецтво Індонезії і Камбоджі

Театральні видовища в Індонезії як складова культурних обрядів, народних і сімейних свят, зв’язок їх сюжетів з текстами “Махабхарати” і “Рамаяни”. Види традиційного індонезійського театру: театр тіней, театр об’ємних ляльок, театр масок, театр мальованих картинок (ваянг-бебер), театр живого актора (ваянг-оранг).

Форми традиційного театру Камбоджі: королівський балет, театр-танець, народний театр. Танець – основа камбоджійського театрального мистецтва.  Підпорядкованість камбоджійських танців строгому канону символічний, смисл кожного жесту актора.

 

Театральне мистецтво Китаю

Виникнення театру в Китаї. Перші (давні) форми сценічних видовищ: байсі (включали акробатику, фехтування, ходіння по канату і танці з величезними макетами тварин); танцювальні вистави на історичні теми (“танець мечей”). Роль в них музичного супроводу.

Період розквіту китайського традиційного театру (ХІІІ-ХVІ ст.). Видовища узацзюй як синтез розмовних і вокальних партій, музики, танцю і акробатики; особливості їх стилістики (уповільнений темп, відсутність декорацій, яскравість і динамізм вставок-інтермедій). Театральні форми узацзюй. Пекінський театр цзинсі. Особливості китайського театру: гра акторів з удаваними предметами, стилізований характер їх рухів і жестів, застосування символіки кольору в гримі і костюмах, алегоричне застосування реквізиту. Схема амплуа акторів, поділ персонажів на 4 групи: шен (чоловічі ролі), дань (жіночі ролі), цзинь (характерні ролі), чоу (комічні ролі).

Провідні театральні колективи. Шанхайський театр пекінської музичної драми.  Шанхайський театр шаосінської музичної драми. Вплив китайського театру на розвиток театрального мистецтва інших країн далекосхідного регіону.

 

Театральне мистецтво Японії

Ранні форми театральних видовищ в Японії: гагаку (процесія за участю танцюристів у масках, музикантів з флейтами і літаврами, юнака з левом), бугаку (яскравість костюмів і страхітливість масок учасників, музичний супровід на високих барабанах); зв’язок театралізованих дійств з ритуалом буддійського богослужіння.

Становлення яскравих і самобутніх форм японського традиційного театру. Театр Но (ІVст.) та його стилістичні особливості (пантомімічний характер вистав, застосування в оздобленні сцени композицій ікебани, повільний і урочистий темп основної дії, гра акторів в масках і перуках, ошатність їх костюмів; символічне значення реквізиту і бутафорії; гортанний спів; манерна декламація).

Театр кабукі. Своєрідність конструкції споруд для вистав театру Кабукі; застосування на сцені різних технічних пристосувань; складність гриму і живописність костюмів акторів, підпорядкованість їх сценічних рухів, жестів, співу та декламації строгим канонічним законам.

Японський театр дзерурі.

Розділ 2. ВІХИ ІСТОРІЇ РОСІЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

1. Історичні передумови виникнення та розвитку руського театру

Народні витоки театрального мистецтва – обряди, ігрища, свята. Скоморохи – перші професійні актори Київської Русі, їхня популярність серед народу. Переслідування скоморохів із боку держави і церкви. Поступове відродження культури, мистецтва після татаро-монгольської навали і “смутного часу”: церковні дійства – театралізовані богослужіння (“Шествіє на осляті”. “Пишне дійство”).

Театр народних лицедіїв, Народний театр Запорізької Січі. Народний театр інтермедії. Народний театр балагану.

 

2.Український аматорський театр

 

Аматорський театр Кропивницького і братів Тобілевичів у Бобринці: та Єлисаветграді. Аматорський театр Бабича в Сумах. Репертуар і умови творчої діяльності аматорського колективу. Аматорський театр Галичини, Буковини та Закарпаття. Аматорський міський театр кінця XVIII ст. Аматорські драматичні гуртки недільних шкіл. Аматорські театри навчальних закладів. Ніжинська гімназія вищих наук. Театральна діяльність ліцеїстів М. Гоголя, М. Кукольника та ін. Український аматорський театр Товариства, “кохаючого рідну мову” в Чернігові.

 

3.Становлення професійного театру в Росії та на Україні

 

Театр як провідник утвердження ідеології російського абсолютизму.

Створення державного придворного театру в Москві за правління Олексія Михайловича (1672 р.).

Шкільний театр (XVII–XVIII ст.). Художньо-естетичні особливості шкільного театру Києво-Могилянської духовної академії. Драматургія Симеона Полоцького. Феофан Прокопович – визначний політичний і культурний діяч, ректор академії, автор першої історичної драми “Володимир”.

Вертепний ляльковий театр: інтермедійно-релігійні видовища.

Класицизм – основний художньо-естетичний напрям теарального мистецтва першої половини XVIIІ ст. Драматурги класицизму – О. Сумароков і М. Ломоносов. Ф. Волков – “батько російської сцени”. Д. Фонвізін – виразник ідей просвітництва, “сатири сміливий володар”. Викривально-сатирична спрямованість і народність комедії “Недоросток”, боротьба за її постановку. Кріпосний театр.

Створення української національної драматургії. Творча діяльність                І. Котляревського. Водевіль “Москаль-чарівник”. Г. Квітка-Основ'яненко – письменник, історик театру, критик, директор харківського міського театру. Сценічна доля його комедій “Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці“. М. Щепкін – основоположник акторської школи реалістичної гри у російському та українському театрі. Творча дружба М, Щепкіна з І. Котляревським, Т. Шевченком, М. Гоголем, близькість їхніх ідейних і художніх уподобань. Видатний актор українського театру, продовжувач реалістичних традицій на українській сцені К. Соленик.

М. Гоголь про суспільно-виховне призначення театру. Драматургія М. Гоголя. Щепкін – Городничий. Громадський відгук на комедії “Ревізор”, “Одруження”. Галерея характерів. Образи драматургії М. Гоголя у сучасному театрі та кіно.

Т. Шевченко і театр. Драма “Назар Стодоля”. Діяльність акторів Т. Сальвіні, А. Рісторі, Е. Россі.

 

4. Російський театр XIX - початку XX ст.

 

Основні літературно-художні напрями в драматургії та театрі – класицизм, романтизм, реалізм. Найвизначніші досягнення акторського мистецтва. Романтична, трагедійна творчість П. Мочалова. Пафос, декоративність у творчості В Каратигіна. В. Бєлінський про гру Мочалова і Каратигіна.

Викривальний зміст комедії О. Грибоєдова “Лихо з розуму”, її суспільний резонанс. О. Пушкін про театр, “Борис Годунов”, “Маленькі трагедії”.

Натуралістична школа і драматургія І. Тургенєва (“Місяць на селі”, “Нахлібник”). О. Островський – “творець цілого російського театру”. Вплив новаторської драматургії О. Островського на формування нової школи акторської гри в Малому театрі, що відповідала естетичним принципам “п'єс життя“ (“На всякого мудреця доволі простоти”, “Тепленьке місце”, “Снігуронька”).

Сатиричні образи п'єс О. Сухово-Кобиліна (“Смерть Тарєлкіна”) і                М. Салтикова-Щедріна (“Тіні”). Неоромантизм п'єс Л. Толстого. Художньо-естетичні особливості драматургії Л. Толстого (“Влада темряви”, “Плоди просвіти”, “Живий труті”). Малий театр: традиційне й унікальне, громадське й особисте – в мистецтві акторів. Розвиток реалістичного і героїко-романтич-ного напрямків. М. Єрмолова – “героїчна симфонія російського театру”. Олександрійський театр. Творчість артистів М. Савіної, В. Давидова.                     М. Варламова. Народне визнання і популярність актора як громадське і театральне явище.

Гастролі видатних “зірок" Західної Європи Е. Дузе, С. Бернар. Вплив реалістично-психологічних драм норвежця Г. Ібсена (“Нора”, “Ворог народу”), символізму бельгійця М. Метерлінка (“Сліпі”, “Синій птах”), натуралізму француза Е. Золя (“Тереза Ракен”), неоромантизму француза  Е. Ростана (“Сірано де Бержерак”) на розвиток нових напрямків у російській драматургії.

Становлення режисури як професії (А. Антуан. Л. Кронегк). Потреба широких прошарків демократичної інтелігенції у “своєму” театрі. Ідейно-творча програма Московського художнього театру (МХАТ), створеного К. Станіславським і В. Немировичем-Данченком у 1898 р.

Єдність етичного й естетичного виховання творчої особистості. “Мистецтво переживання” - творчий принцип системи Станіславського.

Створення сценічної атмосфери та єдиного акторського ансамблю. Утвердження режисерського театру.

А. Чехов і театр. Його новаторська драматургія, формування нового актора мхатівської школи у процесі роботи над нею, (“Іванов”, “Чайка”, “Дядя Ваня“, “Три сестри“, “Вишневий сад”).

Максим Горький і театр. П'єси “Міщани”, “На дні”, “Васса Желєзнова”, “Вороги”, “Дачники”, “Єгор Буличов та інші”.

 

5. Український театр корифеїв

 

Царська політика щодо духовного та інтелектуального зростання “національних околиць” Російської імперії. Емський указ Олександра II     (1876 р.). Боротьба прогресивної інтелігенції за право грати п'єси українською мовою. Створення в Єлисаветграді в 1882 р. першої української групи під керівництвом М. Кропивницького. Художньо-естетичні особливості трупи. її творчий склад: брати Тобілевичі (І. Карпенко-Карий,  М. Садовський, П Саксаганський), М. Старицький, М. Заньковецька та ін.

Розвиток національної драматургії. М. Кропивницький “Глитай, або ж Павук”, І. Карпенко-Карий (“Суєта”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Сава Чалий”). М. Старицький (“Не ходи, Грицю, та на вечорниці”, “За двома зайцями”, “Маруся Богус-лавка”, “Богдан Хмельницький”). М. Кропивницький – “батько українського театру”. Творча діяльність “корифеїв” (видатних артистів перших професійних труп) і її значення в подальшому утвердженні українського національного сценічного мистецтва.

 

6. Український театр другої половини XIX - початку XX ст.

 

Народний рух відродження культурного життя на Галичині.

Діяльність першого професійного театру товариства “Руська бесіда”, заснованого в 1864 р. у Львові. І, Франко і театр. Драма “Украдене щастя”.

Провітницько – виховне спрямування російського стаціонарного театру в Києві, заснованого у 1891 р. відомим театральним діячем М. Соловцовим.

Музично театральна діяльність найвидатніших представників української музичної культури С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка. Світове визнання мистецтва оперної співачки С. Крушельницької.

Мова українська драматургія. Прагнення Лесі Українки, В. Винниченка вивести український театр на європейський рівень. Інтелектуально-романтична спрямованість і символічна вишуканість драм Лесі Українки “Блакитна троянда”, “Лісова пісня”, “Камінний господар”, “У пущі”. Соціально-психологічний характер '"міської"" лінії драматургії В. Винниченка: “Брехня”, “Гріх”, “Чорна Пантера”, “Білий Ведмідь”, “Між двох сил”.

Відкриття в Києві в 1907 р. першого українського стаціонарного театру під керівництвом М. Садовського – “початок нової ери в історії українського театру”. Звернення М. Садовського до сучасної української драматургії – творів Лесі Українки, В. Винниченка, Л. Старицької – Черняхівської, С. Черкасенка, Олександра Олеся. Святкування 25-річчя сценічної діяльності “української Елеонори Дуле та Сари Бернар” – Марії Заньковецької на сцені театру М. Садовського.

Розвиток національного українського театру на західноукраїнських землях на початку XX ст.

Діяльність театрів “Руська бесіда” (під керівництвом И. Стадника). “Тернопільські театральні вечори”, “Гуцульський театр” Г. Хоткевича. Творчий дебют Леся Курбаса, А. Бучми, М. Крушельницького.

Створення в Києві з 1916 р. режисерської лабораторії, театру експерименту – “Молодого театру” під керівництвом Леся Курбаса, орієнтованого на світову класику, сучасну світову драму.

Діяльність мистецького об'єднання “Березіль”. Творчість М. Куліша (“Мина Мазайло”, “Хулій Хурина”, “97”, “Комуна в степах”, “Прощай, село”).

Пошуки нових шляхів і форм сценічного мистецтва.

 

7. Український театр середини 30-50-х рр. XX ст.

 

Сценографічна інтерпретація класичних творів. Творчість І. Микитенка (“Соло на флейті”). Звернення до соціально-визвольної боротьби українського народу у драматичних творах В. Суходольського (“Устим Кармелюк”). Ю. Яновською (“Дума про Британку”). Тенденція європеїзації, символізм творчості (І. Кочерги (“Алмазне жорно”, “Свіччине весілля”). Драматургія О. Корнійчука (“Загибель ескадри”, “Платон Кречет”, “В степах України” та ін.). Творчість Н. Ужвій, Л. Бучми, Г. Юри. Діяльність Харківського театру імені Т. Шевченка. Київського російського театру імені Лесі Українки.

Розвиток театру на західноукраїнських землях до 1939 року. Історико-релігійна драматургія Г. Лужницького (“Ой Морозе, Морозенку...”, “Дума про Нечая”, “Ой зійшла зоря над Почаєвом”). П'єса Г. Лужницького “Посол до Бога” (“історичний фактомонтаж на 9 картин” та її втілення на сцені Львівського міського театру 1934 р.

8.  Український драматичний театр 60-90-х рр. XX ст.

 

Діяльність українських театрів в евакуації. Розвиток театральної справи на території Західної України в післявоєнний період. Творчість Я. Галана (“Любов на світанні”), А. Хижняка (“На велику землю”).

Творчість українських емігрантів Ю. Косача, У. Самчука, Л. Коваленко, В Вовка, М. Цуканова та ін. Створення українських аматорських театрів у еміграції.

Творчість учня Л. Курбаса режисера В. Василька. Становлення української театральної педагогіки. Сценічна інтерпретація світової класики на українській сцені. Розвиток української сценографії, творчість В. Меллера. Авангардно-творчі пошуки 60-х років. Відновлення постановки Л. Курбаса “Гайдамаки”.

 

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1.  Абалкин Н. А. Рассказы о театре.-М.:Мол. Гвардия,1981. – 304 с.: ил

2.  Анарина Н. Г. Японский театр Но. – М.:Наука,1984. – 213 с.: ил.

3.  Брудный Д. А. Беседы о театре: Пособие  для учащихся нац. шк. РСФСР. – Л: Прсвещение ,1983. – 59 с.

4.  Бояджиев Г. Н. От Софокла до Брехта за сорок театральных вечеров. – 2-е изд. – М.: Просвещение, 1981. – 336.: ил.

5.  Вайнштейн М. П. Молодежи о театре. – М.: Искусство, 1980. – 174 с.

6.  Дмитриев Ю. А. Хайченко Г. А. История русского и советского драматического театра (от истоков до современности): Учеб. Пособие для Ин-тов культуры и культурно-просвет. уч-щ. –М.:Просвещение, 1986. –160 с.

7.  Иванов О. К., Кривицкий Е. Е. Вахтангов и  вахтанговцы.  – М.: Моск. рабочий, 1984. – 157 с.: ил.

8.  Иллюстрированная история мирового театра / Под ред. Дж. Рассела Брауна. – М., 1999.

9.  История зарубежного театра / Под ред. Г. Бояджинова и др. – М.: Просвещение, 1974.

10.  История зарубежного театра: Учебник. – СПб.: Изд-во “Искусство-СПб”, 2005. – 575 с.

11.  Кагарлицкий Ю. И. Театр на века: Театр эпохи Просвещения: тенденции и традиции. – М.: Искуство, 1987. – 350 с.

12.  Климова Л. П.  К. С. Станиславский в русской и советской критике. – Л.: Искусство, 1986. – 149 с.

13.  Красильникова О.В. Історія українського театру ХХ соріччя. – К.: Либідь, 1999. – 208 с.

14.  Крымова Н. А. Станиславский – режиссер. – 2-е изд., испр. – М.: Искусство,1984. – 144 с.

15.  Мочалов Ю. Первые уроки театра: Кн. Для учащихся ст. классов. – М.: Просвещение, 1986 – 208 с.

16.  Немирович-Данченко В.И. Вл. И. Немирович-Данченко о творчестве актера: Хрестоматия. – 2-е изд., доп. – М.: Искусство, 1984. – 623 с.: ил.

17.  Рыбаков Ю. Эпохи и люди русской сцены. 1672 – 1823 гг. – М.: Сов. Россия, 1985. – 142 с. – (В помощ  худож. самодеятельности).

18.  Соловьева И. Н., Шитова В. В.  К. С. Станиславский. – М.: Искусство, 1986. -  169 с.: ил. – (Человек. События. Время).

19.  Станиславский К. С. Работа актера над собой: Ч. І. Работа над собой в творческом процессе переживания. Дневник ученика – М.:Искусство, – 479 с.

20.  Соболева О. С.  К. С. Станиславский работает, беседует, отдыхает. – М.: СТД РСФСР, 1988. – 367 с.: ил.

21.  Смирнов– Несвицкий Ю. А.  Вахтангов. – Л.: Искусство, 1987. – 247 с.: ил. – (Жизнь в искусстве).

22.  Ступников И. Английский театр: Конец ХVII – нач. XVIII в. – Л.: Искусство, 1986. – 351 с.: ил.

23.  Творческое наследие В. Э. Мейерхольда: Сб. / Ред.- сост. Л. Д. Вендровская, А. В. Февральский. – М.: ВТО, 1978. – 488 с.: ил.

24.  Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 1: Дожовтневий період. – 567 с.

25.  Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 2: Радянський період. – 682 с.

26.  Хайченко Г. А. Страницы истории советского театра. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Искусство, 1983. – 270 с.

27.  Царев М. И. Мир театра: Кн. Для учителя. – М.: Просвещение, 1987. – 253 с.: ил.

28.  Энциклопедия для детей: Искусство. –  Т.7, Ч.3.: Музыка. Театр. Кино. – М.: аванта, 2004

Додаткова

1.  Авторська майстерність корифеїв: Зб. – К., 1973.

2.  Белецкая Л. Украинский советский драматический театр. – К., 1984.

3.  Білецька Л Шевченко і театр. – К., 1960.

4.  Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас. – К., 1987.

5.  Бобошко Ю. Гнат Юра. – К., 1980.

6.  Василько В. Микола Садовський та його театр. – К., 1964.

7.  Василько В. Театру віддане життя. – К., 1984.

8.  Василько В. Фрагменти режисури. – К., 1967.

9.  Волошин І. джерела народного театру на Україні. – К., 1960.

10.  Волошин І. Щеп кін і Україна. – К., 1968.

11.  Волошин І. Панас Карпович Саксаганський.  – К., 1960.

12.  Довбишенко Г. Театр. – К., 1984.

13.  Дурилі С.М. Заньковецька. – К., 1958.

14.  Заболотна В.І. Амвросій Бучма. – К., 1984.

15.  Кисіль О. Український театр. – К., 1968.

16.  Коломієць Р. Театр Сакса ганського і Карпенка-Карого. – К., 1984.

17.  Куліш Л. Твори: У 2 т. – К., 1989.

18.  Курбас Л. Спогади сучасників. – К., 1969.

19.  Кропивницький М. Збірник статей, спогадів і матеріалів. – К., 1955.

20.  Мар¢яненко І. Сцена, актори, ролі. – К., 1964.

21.  Микитенко І. Театральні мрії. –К.. 1968.

22.  Пилипчик Р. Микола Садовський у спогадах сучасників// Микола Садовський: Зб. – К., 1984

23.  Сакса ганський П.К. Думки про театр. – К., 1955.

24.  Смолич Ю. Про театр. – К., 1977.

25.  Стеценко І. І.Карпенко-Карий. – К., 1957.

26.  Танюк Л. Мар¢ян Крушельницький. – М., 1974.

27.  Тобілевич Б. Сакса ганський. – К., 1958.

28.  Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. – К., 1957.

29.  Українка Леся. Твори: У 5 т. – К., 1951

30.  Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 1: Дожовтневий період. – 567 с.

31.  Український драматичний театр. Нариси історії: У 2-х т. – К., 1959-1967. – Т. 2: Радянський період. – 682 с.

32.  Френкель М. Современная сценография. – К., 1980.

33.  Френкель М. Пластика сценического пространства. – К., 1987.

34.  Франко І. Твори: В 50 т. – К., 1950-1956.

35.  Харченко В. Режисура як  мистецтво і професія // Режисер і вистава. – К., 1962.

36.  Шевченко Т. Повне зібр. Творів: У 12 т. – К., 1963-64.

37.  Юра Г. Життя і сцена. – К., 1965.

ІСТОРІЯ ЕКРАННИХ ВИДІВ МИСТЕЦТВА

 

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ АУДІОВІЗУАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

 

1.  Виразні засоби кіномистецтва

Своєрідність художнього образу в кіномистецтві ( сценарій, артисти, декорації, музика).  Драматургічна, акторсько-виконавська, музично-звукова, образно-композиційна умовність. Зображувально-композиційні засоби: кадр, план, ракурс, світло, колір, рух, художній простір і час.

Монтаж, Принцип монтажної побудови. Форми монтажу в кіномистецтві: технологічний, внутрішній, паралельний, асоціативно-образний (метафора, метонімія, гіпербола, алегорія, інверсія, антитеза та ін.).

Кіносценарій – художня основа твору екранного мистецтва. Структура сценарію: експозиція, зав’язка, перипетії, кульмінація, розв’язка, фінал. Екранізація як творче прочитання кінорежисером літературного твору. Можливість ретрансляції поетичного тексту на екран.

 

2.  Основні види і жанри в кіномистецтві

Поняття види і жанри в кіномистецтві. Основні види сучасного кіномистецтва: документальне, науково-популярне, художнє (ігрове)  та мультиплікаційне кіно. Жанри різних видів кіномистецтва: кінорозповідь, кіноепопея, кінороман, агітфільм, історико-революційні фільми та ін.

 

3. Кінодокументалістика

Особливості документального кіно: образність, яскравість виразних засобів, полемічність. Інформаційна, естетична, пропагандистська функції публіцистики та кінодокументалістики.

Драматургія неігрових фільмів. Жанри документального фільму: хроніка, нарис, портрет новела. Своєрідність образних засобів документального кіно: зображення, слово, музика, монтаж та ін.

Методи документальної зйомки: репортаж, інтерв’ю, кіно спостереження. Етика публіциста і кінодокументаліста.

 

4. Науково-популярне кіно

Особливості науково-популярного виду кіномистецтва: ясність, полемічність, логічність, образність у передачі інформації.

Своєрідність драматургії наукового-популярного фільму: зображення світу науки і техніки, біографічний фільм про вчених, діячів культури та ін.

Роль дикторського тексту в розв’язанні художнього завдання фільму. Вимоги до мови диктора: лаконічність, образність, барвистість, влучність. Особливості синтаксичних конструкцій.

5.   Художнє (ігрове) кіно

Художнє ( ігрове) кіно – провідний вид кіномистецтва. Вплив фольклору, художньої літератури і театру на розвиток жанрів кіномистецтва.

Пригодницькі жанри. Детектив: динамічна, гостросюжетна лінія побудована на розкритті загадкового злочину або детальному з’ясуванні таємничих і дивних обставин, пов’язаних із долею героїв. Зображення красивої, сміливої, сильної особистості, яка вступає в боротьбу із силами зла і несправедливості.

Героїко-пригодницькі жанри: розповідь про небезпечні, пов’язані з ризиком для життя, гострі за своєю непередбачуваністю пригоди героїв, які відбивають в узагальненому вигляді риси того чи іншого громадського ідеалу.

Наукова та ненаукова фантастика. Науково-пригодницькі жанри. Захоплююче оповідання про реальні та фантастичні взаємовідносини людини з природою, осягнення її взаємностей, втілення на екрані в художніх образах науково обгрунтованого зображення людини в найближчому та віддаленому майбутньому (наукова фантастика; захоплююча розповідь про космічні мандри і пригоди (галактичний фільм), таємничі, потойбічні сили (фільми жахів).

Драматичні жанри. Виникнення драматичного дійства з обрядів народних ігрищ, міфів, легенд. Зв’язок кінодрами з театральною драматургією, прозовою літературою. Трагічне в мистецтві. Розкриття страждань особистості та її загибель, філософське осмислення світу, ствердження громадського змісту життя людини.

Комічне в кіномистецтві. Народний гумор. Кращі традиції вітчизняної та зарубіжної класичної літератури – основа розвитку жанру комедії. Способи створення комічного дійства, характерів, відбиття авторської іронії, сміху, сарказму. Синтез трагічного і комічного в кіномистецтві.

 

6.   Мультиплікаційне кіно

Фольклор, міфологія, народний епос (казка, легенда, балада), – джерела мультиплікаційних жанрів у кіномистецтві. Основні види мультиплікації: об’ємна ( кукольна) та мальована.

Роль звукопластичних метафор, живописної пластики в мультиплікації. Музика для мультиплікаційних фільмів. Творчість Уолта Діснея.  Мультфільми  вітчизняних кінорежисерів.

 

7.    Стереоскопічне та голографічне кіно.

Особливості стереоскопічного кіно. Еволюція стереоскопічних зйомок. Створення перших стереокінотеатрів. Проблеми розвитку стереоскопічних фільмів та їх демонстрації.

Перші голографічні кінозйомки. Технічні та художні особливості голографічного кіно. Основні напрямки розвитку стереоскопічного та голографічного кіно.

8.   Розвиток  телебачення

Історія виникнення телебачення. Основні особливості  телевіщання. Еволюційний розвиток телебачення. Телевізійний центр Останкіно – найвища телевежа в Європі. Поява нових ефірних каналів та програм.

 

9.  Основні телевізійні жанри

Основні телевізійні жанри: Інформаційно-публіцистичні                                  (тележурналістика) – аналітична, художня публіцистика; багатосерійний телефільм ( серіал); змагання – “ККВ”, “Що? Де? Коли?”, телеекранні колажі – “Світ молоді”, гострі дискусії – “12 поверх” телемости та ін.

 

10.  Відеокасетне телебачення

Поява першого відео касетного магнітофона (1973 р.) Особливості відеокасетних фільмів. Розвиток відео телебачення. Створення індивідуальних  відео програм. Основа відео фондів – класика світового та вітчизняного  екранного та театрального мистецтва, почерки про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, які присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси та ін. Перспективи розвитку відеокасентого  телебачення.

 

 

Розділ 2. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФА

 

1.  Дожовтневий період

Становлення і розвиток українського дожовтневого кінемато­графа. Жанрово-стилістичні особливості раннього українського кіно. Перші українські фільми-екранізації: “Мазепа”, “Катери­на”, “Наталка-Полтавка”, “Богдан Хмельницький”. Корифеї ук­раїнської сцени М. Садовський,                    М. Заньковецька, І. Мар'яненко на екрані.

2.  Український кінематограф 20—30-х років

Пошуки нових форм та збагачення кіномови.

Творчість Леся Курбаса. Стилістичні особливості та образна система фільмів “Вендетта”, “Макдональд”, “Арсенальці”.

Реалістичне зображення життя у фільмах Г. Стабового та Г. Тасіна: “Два дні”, “Нічний візник”. Висока акторська май­стерність А. Бучми,                   І. Замичковського.

Творчість І. Кавалерідзе. Особливості стилістичної побудови, темпоритму, пошуки нових виражальних засобів у фільмах “Злива”, “Перекоп”, “Коліївщина”.

Творчість О. Довженка. Особливості міфопоетичного бачення режисера. Вплив загальнокультурних міфологем та фольклорних елементів на образну структуру фільмів “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”.

Трагічний злам в творчості О. Довженка і трансформація міфопоетичного бачення. Аналіз фільмів “Іван”, “Аероград”, “Щорс” та “Мічурін” в контексті тоталітарної епохи.

 

3. Український кінематограф у роки Великої Вітчизняної війни.

Відображення єдності українського народу в боротьбі з фашизмом.

Документальна дилогія О. Довженка “Битва за нашу Радянську Україну” та “Перемога на Правобережній Україні”.

Фільми М. Донського “Райдуга” та “Нескорені”. Вплив картини “Райдуга” на формування естетики італійського неореалізму.

Міфологія тоталітарної епохи. Фільм Б. Барнета “Подвиг розвідника”.

 

4. Український кінематограф у післявоєнний період

Жанрово-стилістичні особливості кінематографа післявоєнних років.

Комедія В. Іванова “За двома зайцями”, її місце в історії українського кіно. Актори О. Борисов, М. Криницина, М. Яковченко в цьому фільмі.

Режисер В. Браун. Його інтерпретація оповідань К. Станюковича “Максимка” та “Матрос Чижик”.

5. Український кінематограф 60-х років

Феномен “поетичного кінематографа”: “за” і “проти”. Заглиблення психологізму, багатоплановість, пошуки духовних ціннос­тей, особливості пластичного рішення.

“Тіні забутих предків” С. Параджанова як маніфест нового напрямку в українському кіномистецтві.

 

6. “Нова хвиля” українською кіно (70-80-і роки)

Психологічна глибина розробки характерів в стрічках “Білий птах з чорною відзнакою” Ю. Іллєнка, “Камінний хрест” Л. Оси­ки, “Вавілон — XX” І. Миколайчука, “Високий перевал” В. Денисенка, “Пропала грамота”  В.  Івченка,  “Комісари” М. Мащенка.

Пошук нових виражальних засобів в дилогії Л. Бикова “В бій ідуть тільки старики” та “Ати-бати йшли солдати”.

Героїка народного подвигу у трилогії Т. Левчука “Дума про Ковпака”.

7. Дуалізм розвитку українського кінематографа 80-х років

Похід в глибини історії: фільми “Ярослав Мудрий” Г. Кохана, “Легенда про княгиню Ольгу” Ю. Іллєнка, “Данило — князь Галицький”  Я. Лупія.

Нові проблеми та нові герої в українському кінематографі 80-х років: “Польоти у сні та наяву” Р. Балаяна, “Які ми були молоді” М. Бєлікова, “Перед іспитом” В. Криштофовича, “Ко­роткі зустрічі” та “Довгі проводи”  К. Муратової, “Грачі” К. Єршова, “Звинувачується весілля” О. Ітигілова, “Військово-польовий роман”, “По головній вулиці з оркестром”   П. Тодоровського, “Імітатор”                       О. Фіалка, “Лебедине озеро. Зона”  Ю. Іллєнка.

8. У світі казок і пригод

Герої Жюля Берна та Марка Твена на українському екрані (“П'ятнадцятилітній капітан” А. Проченка, телесеріали С. Говорухіна “Діти капітана Гранта” та “Пригоди Тома Сойєра”).

Філософська притча В. Греся “Чорна курка, або Підземні мешканці”.

9. Молоді українські кінематографісти 90-х років

Фільми А. Дончика “Загибель богів”, “Кисневий голод”, Г. Шигаєва “Конотопська відьма”.

10.  Документальний   та  науково-популярний   кінематограф

Жанрові та стилістичні особливості українського докумен­тального кіно. Роль авторської особистості в документальному кіно. Фільми Г. Шкляревського, В. Шевченка, С. Буковського, В. Оселедчика, О. Коваля, М. Мамедова. (“Тінь саркофага”, “Сон”, “Хата”, “У неділю вранці” та інші).

Сучасний український науково-популярний кінематограф на стику науки та мистецтва. Мистецтво і процес пізнання природи і людини у фільмах Ф. Соболєва, В. Олендера, А. Борсука, А. Серебренікова. “Нова хвиля” науково-популярного кіно: О. Самолєвська, О. Роднянський, А. Загданський (“Чи думають тварини”, “Сім кроків за обрій”, “Зірка Вавілова”, “Втоплені міста”, “Місія Рауля Валенберга”).

11. Українське анімаційне кіно

Жанрово-стилістичні особливості українського анімаційного кінематографа. Вплив фольклорних елементів на сюжетну побудову фільмів                 І. Гурвич, В. Дахна, Є. Сивоконя. Творчий доробок Д. Черкаського (“Веселе курча”, “Чарівник Ох”, “Як жінки чо­ловіків продавали”, “Як козаки наречених визволяли”, “Пригоди капітана Врунгеля”, “Острів скарбів”).

Розділ 3. СТОРІНКИ  ІСТОРІЇ СВІТОВОГО КІНО

1. Передісторія кіно

Спроби “оживити” зображення: від стародавніх єгипетських барельєфів до ярмаркових іграшок.

Пошуки наукового пояснення явища персистенції. Науковий подвиг Жозефа Плато.   Винайдення   фотографії – предтечі   кіно.

Перші спроби створити апарати для відтворення рухомого зображення.

Сінематограф братів Люм'єр. Успіх перших стрічок: “Прибуття поїзду”, “Сніданок дитини”, “Вихід робітників з фабрики”. Зародження естетики документалізму.

Кінематографічні феєрії Ж- Мельса. Кіновидовище і перші елементи поетичної кіномови.

 

2. Жанрово-стильові особливості раннього кінематографа

Мелодрама, авантюрний фільм і комедія як найстаріші кіно-жанри.

Кіно і література. Перші екранізації.

Становлення кіномови і кінообразності. Творчість Д. У. Гріффіта. Акторська школа Д. У. Гріффіта. Образна система його картин. Принцип монтажної побудови фільму “Нетерпимість” і його місце в світовому кінопроцесі.

3.Німе кіно як естетична система

Основні течії і напрями світового кіномистецтва 20-х років. Пошуки нових засобів виразності на шляху відображення життя і проникнення у внутрішній світ людини. Збагачення кінопоетики.

Німецький кіноекспресіонізм як відображення потрясінь і ду­ховної кризи інтелігенції у післявоєнній Німеччині. Фільми “Ка­бінет доктора Калігарі” Р. Віне, “Вампір Носферату” Ф. Мурнау, “Доктор Мабузе – гравець” Ф. Ланга та ін.

Французький «авангард» і подальше збагачення кіномови. Кінодрами Луї Деллюка. Перші кроки Рене Клера в кіно. (“Париж заснув”, “Антракт”).

Сюрреалістичні стрічки Л. Бюнюеля “Андалузький пес” та “Золотий вік”.

Реалістичне відображення життя в стрічках американських майстрів. Образ “жорстокого світу” у стрічках Е. Штрогейма (“Жадоба”).

Шлях Чарлі Чапліна від комедії до високої трагікомедії (“Малюк”,  “Пілігрим”, “Парижанка”, “Золота лихоманка”).

Абсурдистська комедія Бастера Кітона. Комедія “проспериті” і Гарольд Ллойд.

4.Відкриття звуку в кіно

Вплив нового винаходу на систему кіновиразності. Втрати і надбання. Перші звукові кінострічки. Розвиток музичних кіно-жанрів. Звук на екрані як компонент кінообразу. Видатні майстри кіно про місце звуку в фільмі. Звуковий кінематограф як мистецтво та розвага.

СВІТОВЕ КІНО 30-40-Х РР.

1. Кіно США

Реалістичні картини життя американського суспільства в кіно 30-х рр. Розквіт творчості Чарлі Чапліна. Маленька людина в “кам'яних джунглях великого міста” (“Вогні великого міста”, “Нові часи”).

Епічне звучання стрічок Дж. Форда (“Грона гніву”, “Юний містер Лінкольн”).

Психологічна глибина і соціальна значимість фільмів У. Уайлера (“Глухий кут”, “Лисички”).

Новаторське звучання стрічки О. Уеллса “Громадянин Кейн”. Сміливий пошук нових виражальних засобів.

Комедії Ф. Капрі, їх соціальна спрямованість і глибока людя­ність. Майстерність побудови сюжету, розробки характерів. Под­війність фіналу (“Це сталося якось вночі”, “Містер Сміт їде до Вашингтона”).

Мультиплікація У. Діснея. Популярність мальованих кіногероїв Міккі-Мауса, Дака Дональда та ін. Повнометражні мультиплікаційні фільми “Білосніжка і сім гномів”, “Бембі”.

Розвиток комерційних жанрів. Високий художній рівень касо­вих стрічок.

Гангстерський фільм, його поетика. Неоднозначність і глибина психологічних характеристик героїв стрічок “Людина зі шрамом” Г. Хоукса, “Буремні двадцяті” та ін.

Фільми жахів, їх постійні герої Дракула і Франкенштейн.

Оптимізм авантюрних стрічок, привабливість їх героїв (“Робін Гуд”, “Морський яструб” М. Кертіца).

Мелодрами, їх апеляція до світу почуттів (“Дама з камеліями” Д. Кьокора, “Унесені вітром” В. Флемінга).

2. Кіно Франції 30-х років

Народний фронт, його боротьба проти мілітаризму та фашиз­му, його вплив на свідомість творчої інтелігенції. Мотиви соці­ального протесту в стрічках Ж. Віго (“З приводу Ніцци”, “Нуль за поведінку”).

Національний характер творчості Рене Клера. Стилістична віртуозність і оптимістичне звучання його стрічок, творче вико­ристання звуку (“Під дахами Парижу”, “Свободу нам”).

Психологічна глибина розробки характерів у фільмах Ж. Фей-дера (“Пансіон “Мімоза”, “Велика гра”).

Антимілітаристська філософська драма Ж. Ренуара “Велика ілюзія”. Дослідження підсвідомого у його фільмі “Людина-звір” за романом Е. Золя. Модель розкладу суспільства, апокаліптичні мотиви у фільмі “Правила гри”.

“Поетичний реалізм” у творчості М. Карне. Єдність мистець­кого пошуку режисера М. Карне, сценариста Ж. Превера, ху­дожника О. Траунера, композитора М. Жобера.

Акторська школа французького кіно 30-х рр. Видатний фран­цузький актор Жан Габен, широта його творчого діапазону, своєрідність виражальних засобів.

3. Антифашистські мотиви у світовому кіно

Роль документального кіно у відображенні героїчної боротьби народів проти гітлеризму.

Документальне кіно Англії, його естетика (“Слухайте Брита­нію”, “Почалися пожежі”, “Щоденник для Тімоті”).

Перехід провідних американських кіномитців до лав документалістів. Серіал “За що ми воюємо”.

Мелодрами і комедії на воєнному матеріалі (“Касабланка” М. Кертіца, “Операція “Підводний човен”).

Відображення ідей Опору в кінематографі Франції. Метафо­рична закамуфльованість мотивів протесту проти нацизму у філь­мі М. Карне “Вечірні гості”.

Німецьке кіно на службі нацизму і фашизму. Ідеї нацизму у стрічці “Єврей Зюсс” В. Крауса.

Розважальні стрічки типу “Дівчина моєї мрії”, “Випадок у пустелі”, “Шлях на ешафот”.

Спроби “внутрішньої еміграції» німецьких кіномитців (“Під мостами” X. Койтнера, “Романс для корнета в мінорі”).

Італійське кіно часів фашизму. Утвердження офіційної ідео­логії.

Реалістичні тенденції в італійському кіно (“Одержимість” Л. Вісконті, “Чотири кроки в хмаринках” А. Блазетті, “Діти див­ляться на нас” В. Де Сіка).

КІНЕМАТОГРАФ ЄВРОПИ І США 40-50-Х РОКІВ ЯК НОВИЙ ЕТАП У РОЗВИТКУ СВІТОВОГО КІНОМИСТЕЦТВА

1. Кіно Італії

Ідейно-естетична концепція неореалістичного мистецтва, її реалізація в картині Р. Росселіні “Рим — відкрите місто”. Відображення єдності італійського народу у боротьбі з фашизмом. Особливості поетики неореалізму, її принципове новаторство: документальність як естетичний принцип, використання непро­фесійних виконавців, відмова від «кінозірок», широке застосу­вання внутрішньо-кадрового монтажу. Трагедія маленької люди­ни як вияв соціальної невлаштованості у фільмах В. Де Сіка “Викрадачі велосипедів”, “Умберто Д.”, “Дах”.

Соціальний пафос і романтизація революційної боротьби у фільмі Дж. Де Сантіса “Немає миру під оливами”. Багатомі-ність в розкритті драми сучасної людини у фільмі Дж. Де Сантіса “Рим, 11 годин”.

Епічна панорама життя сіцилійських рибалок, їх боротьба за кращу долю у стрічці Л. Вісконті “Земля дрижить”. Поєднання поетичності і суворого документалізму в образному устрої кар­тини.

Соціально насичені сюжети кінодрам П. Джермі “Іменем за­кону”, “Дорога надії”.

2. Тенденція до оновлення образної структури кіномистецтва в Голлівуді у повоєнні часи

Прихід у кіно молодих режисерів, новаторське спрямування їх творчих пошуків (Д. Лоузі, Е. Дмитрик, Е. Казан, Ж. Дассен). Гуманістична спрямованість творів майстрів старшого покоління (“Кращі роки нашого життя” У. Уайлера).

Роки маккартизму та “полювання на відьом” в Голлівуді. Переслідування творчої інтелігенції.

Відображення настроїв епохи маккартизму у фільмах Ч. Чапліна “Мсьє Верду” і “Король у Нью-Йорку”.

Криза кіно імперії Голлівуда. Конкуренція телебачення. Введення технічних винаходів для залучення публіки в кінозали (широкий екран, стереоскопія і стереофонія, широкий формат).

Творчість “незалежних”, увага до долі звичайного американ­ця, його повсякденного життя (“Марті” Д. Манна, “Дванадцять розгніваних чоловіків” С. Момета). Естетичний традиціоналізм і соціально-політична загостреність фільмів С. Креймера “Скуті одним ланцюгом”, “На березі”, “Нюрнберзький процес”.

3. Кіно Франції у післявоєнний період

Боротьба проти експансії Голлівуда. Утвердження життєздат­ної національної культури у фільмі “Діти пайка” М. Карне. Ге­роїзм бійців Опору у фільмі Р. Клемана “Битва на рейках”.

Екранізація літературної класики: “Червоне і чорне” К. Отан-Лара, “Тереза Ракен” М. Карне.

Філософська глибина і ліризм стрічок Р. Клера “Нічні кра­суні”, “Краса диявола”, “Великі маневри”.

Створення народного характеру, привабливого життєрадісного героя у фільмі “Фанфан-Тюльпан” Кристіана Жака. Акторська майстерність Жерара Філіпа, романтичний ореол його героїв.

Спроби відбити складність долі молодого покоління у фільмах відомих режисерів А. Кайятта “Перед потопом” та М; Карне “Ошуканці”.

Тенденції до оновлення кіноестетики. А. Базен як теоретик кіно, його книга “Що таке кіно?”

Роль і місце журналу “Кайє дю Сінема” в розвитку кінотеорії і в підготовці “нової хвилі”. “Нова хвиля”, особливості естетики: репортажність, імпровізаційність, колажність. “Нова хвиля” і філософія екзистенціалізму. Проблеми самотності і відчужено­сті. Ф. Трюффо і його фільм “400 ударів”. Драма дитини в хо­лодному відчуженому світі дорослих. Ліризм картини.

Бунтарська стрічка Ж.-Л. Годара “На останньому подиху”. Поетика фільму як відображення абсурдності світу, деструктив-ності законів суспільства, що подавляє особистість. Новаторські принципи годарівського монтажу. Жан-Поль Бельмондо в ролі одинака, що веде боротьбу проти всіх.

Теми і образи режисерів “нової хвилі” Луї Малля, Клода Шаброля, Аньєс Барда, Алена Рене та ін.

4. Кіно Великобританії 50—60-х років

Англійська літературна класика на екрані (Шекспір, Діккенс). Відродження англійської кінокомедії (“Сміх у раю” М. Дзампі, “Карлтон Браун – дипломат” Р. Боултінга).

Група “Вільне кіно”. Вплив літератури “розгніваних”. Есте­тика документалізму. Дослідження трагічної ситуації “маленької людини” у холодному чужому світі. Драма розриву між поколін­нями. Провідні майстри групи “Вільне кіно”, їх основні твори (“Смак меду” та “Самотність бігуна на довгу дистанцію” Т. Річардсона, “В суботу ввечері, в неділю рано” К. Рейша, “Таке спортивне життя” Л. Андерсона).

5. Осмислення проблем людини і світу в творчості видатних майстрів світового кіно

Вплив філософських концепцій екзистенціалізму та фрейдизму на творчість Ф. Фелліні, М. Антоніоні, Л. Вісконті, І. Бергмана, А. Куросави.

Осмислення життя з позицій високої духовності і релігійності у фільмах Ф. Фелліні “Дорога” та “Ночі Кабірії”. Акторські роботи Джульєтти Мазіни у фільмах Фелліні. Тема трагічного розладу особистості в картині “Солодке життя”, драма творчих пошуків митця у фільмі “Вісім з половиною”. Зміщення реального та ірреального, особливості асоціативної монтажної побудови стрічки.

Ф. Фелліні і бароко. Естетика цирку в фільмах Фелліні. Ностальгічність, сповідальність, гротеск в картинах Фелліні “Амаркорд”, “Репетиція оркестру”, “А корабель пливе”.

Тема самотності, некомунікабельності, атрофії почуттів в картинах Антоніоні “Пригоди”, “Ніч”, “Затемнення”, “Червона пус­теля”. Простір і час у фільмах М. Антоніоні.

Новий етап творчості Л. Вісконті. Переосмислення романів Достоевського  “Ідіот”,  “Брати  Карамазови”.  Реалії  італійського життя в картині “Рокко і його брати”. “Романна” форма фільмів Л. Вісконті і поєднання аналітичного психологізму і міфологічної символіки.

Творчий шлях І. Бергмана. Вплив філософських концепцій   С. К'єркегора. Протест проти бездуховного раціоналізму, утверд­ження цінності природних людських почуттів у фільмі “Сунична галявина”. Пошук віри і антиклерикалізм фільму “Сьома пе­чать”. Продовження у фільмах  І. Бергмана традицій “шведської школи”, звернення до притчевих форм, міфологеми і фрейдистська символіка. Акторський ансамбль у стрічках  І. Бергмана.

Виявлення підсвідомих комплексів і фобій, спроби розкрити внутрішній механізм руйнування особистості та зв'язків між людьми у фільмах “Персона”, “Сцени з подружнього життя”, “Осіння соната”. “Фанні і Олександр” – фільм-підсумок, що стверджує торжество природного начала в житті людини.

Творчий шлях Акіро Куросави. Традиції  самурайства і гума ністична  мораль у фільмах Куросави (“Расемон”, “Сім самураїв”). Вплив філософії  екзистенціалізму на  творчість режисера. Екранізації Достоевського, Горького, Шекспіра. Успіх фільмів Куросави на світовому екрані.

Кінематограф заходу 60-80-х років

Вплив філософів “франкфуртської школи”, концепцій нео-фрейдизму на ідеї молодіжного руху, на формування “контркультури”.

Моделювання суспільних конфліктів через психологічні осо­бисті драми героїв в картинах американських режисерів А. Пенна (“Погоня”, “Велика маленька людина”), С. Поллака (“Загнаних коней пристрілюють, чи не так?”), С. Креймера (“Благословіть дітей і тварин”).

Показ війни у В'єтнамі через особисту трагедію молодої людини  (“Волосся” М. Формана, “Повернення додому” X. Ешбі).

Людина і війна крізь призму міфа у фільмі Ф. Копполи “Апокаліпсис сьогодні”.

Звернення до соціально-політичної теми в італійському кіно, пересторога перед небезпекою, відродження фашизму (“Сиятельні рупи”  Ф. Розі, “Слідство по справі громадянина поза підозрою” Е. Бетрі). Викриття зв'язків мафії з правлячими колами (“Визнання  комісара  поліції  прокурору республіки” Д. Даміані).

Модель абсурдного світу у фільмах М. Феррері (“Велика дратва”, “Мавпяча мрія”).

Екстремістські анархічні мотиви в творчості Жана-Люка Годара (“Китаянка”, “Ім'я – Кармен”).

 

 

1.  Кіно Франції 70—80-х років

Психологічна драма, комедія, трілер як основні жанри. Ана­ліз внутрішнього стану людини, людських взаємин у щоденному житті. Фільми А. Рене, К. Шаброля, Б. Таверньє, К. Соте, Б. Бліе. “Зірки” і актори французького кіно: Жан-Поль Бельмондо, Ален Делон, Бріжжіт Бардо, Анні Жірардо, Жерар Депардьє, Катрін Деньов та ін.

Характери і маски французької комедії: Фернандель, Луї де Фюнес, П'єр Рішар.

2. Кіно США 60—80-х років

Молодіжний бунт і елементи контркультури в американських фільмах (“Випускник” М. Ніколсона, “Легкий їздець” Д. Хоппора, “Погоня” А. Пенна).

Неоконсервативні настрої і їх прояв на американському екра­ні. Фільми-катастрофи (“Землетрус”, “Одісея Посейдона”, “Щелепи”). Поява нового героя. Звичайний американець замінює супермена. Космічні супербойовики (“Зоряні війни” Д. Лукаса, “Інопланетянин” С. Спілберга, “Чужий” Р. Скотта). Успішне ви­користання постановочних ефектів у цих стрічках.

Діапазон показу молоді від сентиментальних барв до безнадійності і безперспективності (“Історія кохання” А. Хіллера, “Механічний апельсин”                  С. Кубрика).

Співставлення злочинного світу і респектабельного суспільства у фільмі  Ф. Копполи “Хрещений батько”.

Герой як втілення надлюдської сили, як людина-робот (Арнольд Шварценеггер).

Шлях С. Сталлоне від Попелюшки Рокі до супермена Рембо.

Маленька людина; її місце в жорстокому, сповненому проти­річ світі (герої Дастіна Хоффмана).

Трагедія самотнього бунтаря у фільмах М. Формана “Пролітаючи над гніздом зозулі”, “Регтайм”.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1.   Брюховецька Л.І. Література і кіно: Проблеми взаємин: Літературно-критичний нарис. – К.: Рад. письменник, 1988.

2.   Брюховецька Л.І.  Поетична хвиля українського кіно. – К.: Мистецтво, 1989.

3.   Госейко Любомир. Історія українського кінематографа (1896 – 1995) _ пер. з франц. – К.: КІНО-КОЛО, 2005. – 464 с.

4.   Загданський Є.П. Фільм, образи і формули. – К.: Мистецтво, 1970.

5.   Земляк В.С. Літературні сценарії. – К.: Мистецтво, 1969

6.   Зінич С.Г. Кінокомедія: Конфлікт, характер, жанри. – К.: Мистецтво, 1966

7.   З кінокамерою на фронтових шляхах.: Збірник – К.: Мистецтво, 1976

8.   Капельгородська Н.М. Сучасний пригодницький фільм. – К.: Наук. думка, 1984

9.   Зарєва І.О. Людина науки на екрані. – К.: Наук. думка, 1986

10. Корнієнко І.С. Про кіномистецтво. – К.: Мистецтво, 1985

11. Левчук,  Ильяшенко В.  Кинорежиссура. – К.: Мистецтво, 1981

12. Луценко В.С. “Эстетическая культура и научно-популярное кино: проблемы образования юного зрителя. – К.: Мистецтво,1989

13. Мороз- Погрібна Л.З. Українська радянська кінодраматургія. (Становлення і розвиток жанрів.) – К.: Наук. думка, 1976

14. Нове аудиовизуальные технологи: Учебное пособие / Отв. Ред. К.Э. разлогов. – М.: Едиториал УРСС, 2005. – 488 с.

15. Осика Л.М., Смирнов В.В. Тривожний місяць вересень: Кіносценарії. – К.: Мистецтво, 1977

16. Погрібна Л.З. Твори М.Коцюбинського на екрані. – К.:Наук. думка, 1971

17. Юренев Р. Н. Краткая история киноискусства. – М.: Издательский центр “Академия”. – 1997. – 288 с.

ШКІЛЬНИЙ КУРС СВІТОВОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ І МЕТОДИКА ЙОГО ВИКЛАДАННЯ

1. Нормативно-правова база освітньої галузі “Естетична культура”

Державний стандарт освітньої галузі “Естетична культура” – механізм визначення оптимального, науково обґрунтованого змісту художньої освіти та виховання. Основні змістові лінії галузі: музична, візуальна(образотворча), мистецько-синтетична (хореографія, театр, екранні мистецтва), культурологічна, естетична. Орієнтовний перелік навчальних дисциплін і курсів. Універсальні складові, що визначають основні результати навчання та виховання учнів (гностична, аксіологічна, праксеологічна, креативна, комунікативна).

Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних закладах.

Загальні положення: мистецька спадщина як акумулятор емоційно-естетичного досвіду поколінь, ціннісного ставлення до світу крізь призму етно-національної специфіки, ефективний засіб виховання моральності, патріотичних почуттів, громадянської позиції; універсальність художньо-образної мови творів мистецтва як чинник, що дає змогу особистості вступати у невербальний діалог з різними культурами минулого і сучасності, розширювати свій власний духовний світ. Мета, завдання, функції і принципи художньо-естетичного виховання. Структурні компоненти системи художньо-естетичної освіти та виховання (базовий, позаурочний, позашкільний, компонент самоосвіти та самовиховання). Державний освітній стандарт – механізм визначення оптимального, науково-обґрунтованого змісту освіти та виховання. Місце культурознавчих дисциплін у системі художньої освіти школярів відповідно до державного освітнього стандарту в освітній галузі “Мистецтво – Естетична культура”. Діалогова стратегія педагогічної взаємодії – основа навчально-виховного процесу на заняттях з художньої культури.

 

2. Зарубіжні тенденції у галузі художньо-естетичної освіти та виховання школярів.

Особливості розвитку освітніх моделей в контексті постмодернізму (аксіологічний плюралізм, парадигмальний еклектизм, гедоністична основа мотивації навчання, прагматизм, віртуалізація освіти).

Основні тенденції у підходах до визначення освітньо-виховного статусу мистецьких дисциплін та технологій їх опанування у різних країнах світу (підвищення ролі і статусу мистецтва в навчально-виховному процесі, орієнтація на створення інтегрованих курсів, охоплення художньо-естетичним вихованням усіх ланок школи, поширення міждисциплінарних зв’язків з віддаленими предметами, використання мистецтва як універсального засобу стимулювання творчого потенціалу особистості).

Оригінальні риси національних освітніх систем. Мистецька освіта у Німеччині, Франції, Бельгії. Шляхи реалізації програми “Виховання мистецтвом” в англомовних країнах – США, Канаді, Великій Британії (технологія створення естетичного поля). Певні відмінності в мистецькій освіті США та Великої Британії. Спільне та відмінне в системах художньої освіти та виховання скандинавських країн – Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Специфіка нормативної бази забезпечення організації навчально-виховного процесу з освоєння мистецтва в Угорщині. Основні напрямки реформування загальної середньої освіти у Польщі. Коротка характеристика та місце в системі мистецьких дисциплін інтегрованих курсів “Світова художня культура” та “Мистецтво” в Росії. Структура та роль художньо-естетичного компоненту в державних навчальних закладах Японії.

3. Теоретико-методологічні основи викладання культурознавчих дисциплін у загальноосвітніх навчальних закладах.

 

Культура як феномен. Функції культури. Тривимірна модель культури (когнітивна, ціннісна, регулятивна вісі). Основні форми культури: культура духовна, соціальна, технологічна, культурні сценарії діяльності. Парадигми історичного розвитку світової культури: стадіально-лінійна (Кондорсе, Г.Гегель, К.Маркс), циклічна (І. Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі), стадіально-цівілізаційна (Ю.Павленко). Відображення вищезазначених моделей в різних дидактичних концепціях шкільних культурознавчих дисциплін (Л.Масол, Н.Миропольська, Л.Кондрацька, О.Щолокова, Ю.Солодовников, Г.Данилова, Є.Львова, Н.Фоміна та ін.).

Художня культура як складова духовної культури суспільства. Сутність поняття, підходи до визначення структури феномену. “Твір мистецтва”, “публіка”,“дійсність” – основні структурні елементи художньої культури Ю.Селіванов). Духовно-змістова, морфологічна і організаційно-інституційна сфери художньої культури (М.Каган). Взаємовідношення понять “художня культура” та “мистецтво”. Поняття “художня цінність”, критерії визначення цінності творів мистецтва, “квадрат” ціннісних критеріїв В.Холопової.

 

 

4.Особливості взаємодії вчителя і учнів у педагогічному процесі

Педагогічна діяльність, як діяльність пошуково-евристична, культуровідповідна, прогностична, колективно-творча.

Особистісні якості вчителя-культуролога як засіб позитивного і довготривалого педагогічного впливу: оптимізм, мажорність, захопленість; терпимість, стриманість, поважне ставлення до учнів; вимогливість, справедливість, послідовність; щирість, емоційність, довірливість; вміння слухати, прагнення зрозуміти учнів; готовність до співробітництва; широка загальнокультурна і художня компетентність; досвід  безпосереднього спілкування з мистецтвом, власної художньої діяльності; різноманіття художніх інтересів; артистизм.

Мотиваційна сфера. Особистісно-гуманістична орієнтація. Установка на співробітництво, співтворчість. Пріоритетність виховних цілей. Потреба в самоосвіті.

Особистісний підхід: співробітництво і співтворчість у сфері навчального предмета, спрямованість на самореалізацію особистості учні, діалогічність навчання і спілкування, переорієнтація з функціонально рольового на гуманістичний характер взаємовідносин.

Структурно-функціональний аналіз процесу художнього виховання: учень як суб’єкт педагогічного процесу; вчитель як суб’єкт педагогічного процесу; полі смисловий простір культури як простір полілогу.

Управління самостійною роботою учнів (читання художньої літератури, огляд телепрограм і відеопрограм, відвідування виставок, театрів, філармоній, робота у бібліотеці, виконання домашніх завдань). Створення навчально-методичного комплексу. Організація виставок (“однієї картини”, “персональних”, “оглядових”, “програмних”, “ювілейних” та ін.), концертів, вечорів, конкурсів, вікторин. Шкільний різновіковий театр. Робота з адміністрацією та колегами. Робота з батьками. Робота з бібліотекарем і т.п.

 

5.Просторові (візуальні) мистецтва в системі художньої культури.

Загальна характеристика (оперування об’ємно-пластичними матеріалами у тривимірному або двохвимірному просторі та ін.).

Архітектура як вид мистецтва. Функціональна, інженерно-конструктивна, художня сторони архітектури. Різновиди і жанри архітектурних споруд.

Скульптура. Специфіка художнього образу в скульптурі. Різновиди скульптури (кругла і рельєф). Монументальна, станкова пластика, скульптура малих форм. Теми, ідеї, сюжети творів скульптури. Місце розташування, пов’язаність із середовищем, роль світла і кольору у створенні образного ладу скульптурних композицій. Вибір матеріалів для скульптурного твору.

Особливості живопису, його основні художньо-виразові засоби (колір, лінія, площинність та ін.). Види: монументальний, станковий. Жанри: пейзаж, портрет, натюрморт, анімалістичний, історичний, міфологічний та ін.

Графіка. Художні засоби (лінія, пляма, контур). Морфологія графіки: станкова, книжково-прикладна графіка, плакат. Різновиди станкової графіки (унікальна графіка, естамп). Види естампу за принципами друку (високий друк – ксилографія, ліногравюра; глибокий друк – офорт  та. ін.; плоский друк; трафаретний друк), їх характеристика. Основні хімічні та механічні способи виготовлення друкованої форми.

Художні можливості комп’ютерної графіки.

Художня фотографія.

 

6. Часові мистецтва в системі художньої культури.

Мистецтво слова. Формування словесної мови. Загальна специфіка словесних мистецтв. Форми існування мистецтва слова (усна і письмова). Основні компоненти літературно-художньої форми (предметна зображальність твору, мовний стрій, композиція).

Основні роди літератури (епічний, ліричний, драматичний), їх особливості. Жанри літературних родів.

Музика як вид мистецтва. Звук – основа музичної образності і виразності. Інтонаційна природа музики. Елементи музичної мови (мелодія, гармонія, ритм, тембр, композиція та ін.), їх характеристика. Різновиди музики – музика серйозна і музика легка.

Жанрова палітра музичного мистецтва. Музика вокальна, інструментальна, театральна. Музичні жанри і форми – вокальні (пісня, романс, гімн), хорові (кантата, ораторія), камерно-інструментальні, симфонічні, музично-театральні. Напрямки музики масових жанрів (джаз, диско та ін.).

Взаємодія музики з іншими видами мистецтва (живописом, літературою, кіно та ін.).

 

7. Просторово-часові (видовищні) мистецтва  в системі художньої культури.

Загальна характеристика цієї групи видів мистецтв (синтетичність та ін.).

Мистецтво театру. Дія, сценічна гра – основні форми образного відображення дійсності в театральному мистецтві. Поєднання в театрі засобів різних мистецтв – живопису, пластики, музики, слова, архітектури та ін. Колективний характер мистецтва театру, синтез у ньому творчості акторів, драматурга, режисера, сценографа, хореографа, художників з костюму, світла, майстрів гриму та ін., підкорення їх втіленню єдиного режисерського задуму.

Види театру: драматичний, оперний, балетний, театр оперети, ляльковий театр, театр пантоміми. Характеристика їх основних виражальних засобів.

Екранні мистецтва: кіно, відео, телебачення.

Кіно в сім’ї традиційних мистецтв: кіно і зображальні мистецтва, кіно і фотографія, кіно і література, кіно і музика, кіно і театр.

Синтетична природа художнього образу в кіно – динамічне просторово-часове зображення у фільмі; взаємодія часу і простору як взаємодія кадру і монтажу; кінодраматургія як особливий вид літературної творчості, що набуває своєї завершеності лише на екрані.

Поняття кіногрупи, її склад (продюсер, сценарист, режисер, кінооператор, звукооператор, художник, технічні службовці), функції кожного члена.

Види кінематографу: ігровий, анімаційний, документальний.

Жанри ігрового кіно: епічні (кіноповість, кінороман, кіноепопея), драматичні (кінодрама, кінокомедія, кіно трагедія, мелодрама), лірико-епічні (кінопоема, кінобалада), музично-драматичні (мюзикл, вестерн, детектив, трилер та ін.).

Відео як основний засіб тиражування фільму. Особливості сприйняття фільму на відеокасеті.

Телебачення як мистецтво і засіб комунікації.

Мистецтво танцю. Основні елементи художньо-образної мови хореографії – осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла. Зв’язок танцю з музикою.

Різновиди танцювального мистецтва: побутовий танець (народний, бальний), сценічний танець (класичний, ”модерн”, джаз-танець, диско-танець та ін.).

Виникнення та історичний розвиток танцю.

Цирк. Створення художніх образів у цирковому мистецтві за допомогою рухів, трюків, акторського мистецтва. Ексцентрика – основа творчості циркового артиста. Інші складові циркового образу (музика, костюм виконавця, грим).

Поєднання в програмі сучасних циркових вистав номерів різних жанрів (акробатики, еквілібристики, гімнастики, пантоміми, жонглювання, клоунади, ілюзіонізму, дресирування тварин, наїзництва та ін.), їх стисла характеристика.

Походження та основні віхи історичного розвитку циркового мистецтва.

Неодмінний діючий персонаж циркового видовища – клоун. Основні прийоми творення ним художнього образу (гротеск, буфонада та ін.).

Естрадне мистецтво. Багатожанровість естради, поєднання в естрадних видовищах малих форм драми, комедії, музики, а також співу, художнього читання, хореографії, ексцентрики, акробатики, жонглювання, ілюзіонізму та ін.

Номер – основа естрадного мистецтва. Характерні особливості естради (розважальність, видовищність, яскравість і святковість номерів і програм, лаконізм, загальнодоступність, задьористість; безпосередній, прямий контакт виконавця з аудиторією, відвертість манери виконання; культ артистичної індивідуальності). Види естрадних програм: сольний і дивертисментний концерт, вар’єте, кабаре, шоу, ревю, мюзік-холльні програми, естрадні видовища. Роль конферансьє в естрадних програмах.

8. Принципи викладання та структурування змісту навчальних дисциплін освітнього циклу Художня культура.

Поняття принципу у педагогічній науці. Використання на заняттях з художньої культури загальних принципів теорії виховання: гуманізму в поєднанні з високою вимогливістю, стимулювання внутрішньої активності особистості, врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, опори на позитивні якості учнів, виховання у колективі та ін.

Застосування у процесі культурологічної освіти загальнодидактичних принципів: науковості, природовідповідності, систематичності, наступності, доступності, наочності, індивідуалізації та диференціації навчання, варіативності. Характеристика цих принципів у контексті викладання художньої культури.

Специфічні принципи організації та викладання культурознавчих дисциплін:

- інтегральності;

- історизму;

- культурологічний принцип;

- порівняльного співставлення зарубіжної і вітчизняної культури;

- опори на творчий метод (стиль);

- освоєння художніх цінностей “вживанням”;

- відповідності методолого-інструментальних основ аналізу художніх цінностей способом їх творення та arte-буття.

Характеристика цих принципів, їх значення у вивчені курсів “Художня культура України”, “Художня культура світу”, взаємодія із загально дидактичними принципами (науковості, систематичності, варіативності змісту і технологій навчання, індивідуалізації та диференціації).

 

 

 

9. Принцип інтегральності в організації змісту шкільних культурознавчих дисциплін.

Об’єктивні передумови впровадження принципу інтеграції (взаємозв’язок різних форм духовної культури, первісний синкретизм мистецтв, спорідненість засобів художньо-образного відображення дійсності та ін.).

Виховна та дидактична доцільність інтегрованого вивчення мистецтв у межах курсів “Художня культура України”, “Художня культура світу” (необхідність виховання у школярів цілісного світобачення, уявлення про органічну єдність світу мистецтв та ін.).

Способи структурування змісту культурознавчих дисциплін: радіально-спіральний, хроно-типологічний, структурно-тематичний, паралельно-порівняльний. Їх характеристика, застосування при упорядкуванні навчального змісту.

Поняття інтегратора. Виділення інтегруючих одиниць у змісті шкільних культурознавчих дисциплін – основна умова реалізації принципу інтеграції. Функції  інтеграторів. Можливі варіанти інтегруючих одиниць: світоглядна домінанта (вісь), культурно-історична епоха (її ключові події та ідеї), естетичний ідеал, художній стиль, художній напрямок, художній образ, спільні естетико-культурологічні та мистецтвознавчі поняття (простір, час, композиція, ритм, інтонація, жанр та ін.).

Рівні інтегрування художнього матеріалу в межах навчальних тем: міжвидовий синтез, внутрішньо-видова інтеграція, комплементація, контекстно-диференційований виклад. Характеристика цих рівнів.

Типи інтеграції (конфігурування художнього матеріалу в межах навчальних розділів): індуктивно-взаємодіючий і холістський (дедуктивний). Логіка їх розгортання (на прикладах структурування змісту конкретних розділів, тем). Види холістської інтеграції: сикрезисно-дедуктивний, кумулятивно-дедуктивний (їх характеристика, особливості реалізації на прикладах конкретного художнього матеріалу).

 

10. Зміст і структура діючих на Україні навчальних програм дисциплін освітнього циклу Художня культура.

Характеристика діючих на Україні програм предметів культурознавчого циклу.

Програма Художня культура Л.М. Масол і Н.Є. Миропольської (2005 р.). Мета, завдання вивчення художньої культури в загальноосвітніх навчальних закладах відповідно до положень цієї програми, її базові принципи.

Структура програми:

“Художня культура” (9 кл.) – втілення ідеї узагальнення мистецтвознавчих знань, отриманих в основній школі, і водночас пропедевтики культурознавчої освіти, що є базовою у старшій школі. Характеристика розділів програми та їх підструктур. Освоєння у систематизованій формі художньо-образної мови різних видів мистецтва, їх жанрової палітри, ознайомлення учнів з основами теорії художньої культури – пріоритети цього курсу.

“Українська художня культура” (10 кл.) – виховання у старшокласників цілісної художньої картини світу, центрованої національною ідеєю-образом як одне із ключових завдань дисципліни. Введення в зміст курсу інформації про архетипи вітчизняної культури (софійності, соборності, кордоцентризму). Відхід авторів програми від європейської системи періодизації. Застосування при упорядкуванні матеріалу з української художньої культури крупноблочного способу систематизації навчального змісту. Характеристика розділів та тем. Переважання видового підходу при компонуванні матеріалу тем програми.

“Зарубіжна художня культура” (11 кл.). Структурування змісту навчальних розділів цього курсу за видами мистецтва (візуальні, музичне мистецтво та ін.) на матеріалах шедеврів художньої культури різних регіонів світу. Виокремлення тем у межах розділів на основі регіонального та краєзнавчого підходів. Компонування змісту тем та стильових, жанрових засадах та ін.

Відповідність програми європейським стандартам (curriculum). Реалізація компетентісного підходу.

Навчально-методичне забезпечення програми “Художня культура” Л. Масол і Н. Миропольської. Характеристика навчальних посібників “Художня культура України”, “Художня культура світу (Європейський регіон)”, “Художня культура світу (Арабо-мусульманський, Африканський регіони та ін.)”.

Програма Художня культура Л.М. Масол і Н.Є. Миропольської для класів гуманітарного, художньо-естетичного і спортивного профілів (1999 р., 2001 р.)

Структура проекту:

1 ч. (10 кл.) – “Українська художня культура”;

2 ч. (11 кл.) –  “Художня культура світу”.

Систематизація матеріалу зарубіжного мистецтва на основі регіонального принципу. (Виокремлення Європейського, Арабо-мусульманського, Індійського. Далекосхідного, Африканського, Північноамериканського, Латиноамериканського культурних регіонів.) Виділення тем в навчальних розділах на засадах країнознавчого підходу (“Італія”, “Франція”, “Іспанія” і т. п.) Вибірковість при компонування змісту тем (включення інформації, яка стосується „знакових” для тієї чи іншої країни художніх персоналей, творів мистецтва).

Повна забезпеченість програми навчально-методичними посібниками.

Програма з художньої культури України для старших класів гімназій, ліцеїв з гуманітарним профілем навчання (1994 р.)

Структура програми:

•   Українська музична культура (автор-упоряд. Масол Л.М.);

•   Історія українського драматичного театру (автор-упоряд. Гуменюк Т.К.);

•   Історія кіномистецтва (автор-упоряд. Онищенко О. І.).

Автономність кожного із вищевказаних курсів. Виокремлення їх розділів і тем згідно логіки розвитку кожного із видів мистецтва.

Інформативність програми. Можливість її застосування під час вивчення курсів варіативної частини навчального плану (“Основи театру і кіно”, “Історія української музичної культури”).

Програма Світова художня культура Л.А. Кондрацької (8-11 кл.).

Ідея теоцентричності культури – основа авторської концепції курсу. Показ генези й розвитку зарубіжного та українського мистецтва крізь призму релігійного світобачення, що культивується різними віросповіданнями (язичництвом, християнством, ісламом, буддизмом та ін.).

Поняття культури як теогамії, єдність простору художньої культури.

Застосування вертикального принципу при компонуванні матеріалу європейського та вітчизняного мистецтва (за логікою послідовності культурно-історичних епох). Реалізація горизонтального принципу при структуруванні матеріалу мистецтва інших культурних регіонів світу – арабо-мусульманського, далекосхідного та ін. (за художньою моделлю світу країн кожного регіону).

Зміст і структура програми.

8 - 10 кл. – вивчення європейської та української художньої культури. Застосування при цьому компаративного підходу. Художній стиль як основна інтегруюча одиниця змісту програми (послідовність реалізації стильового принципу при компонуванні матеріалу тем). Поняття художньої епістеми. Характеристика розділів і тем.

11 кл. – художня культура арабо-мусульманського, африканського, далекосхідного та ін. регіонів світу. Характеристика тематизму.

Здійснення аналізу твору мистецтва як поступового сходження від художнього тексту у сакральний контекст.

Програма Світова художня культура О.П. Щолокової, Е.В. Бєлкіної та ін. (1-11кл.).

Запропонований авторським колективом проект – широкоохоплююча панорама художнього розвитку різних регіонів, народів і націй світу. Інформативність і ґрунтовна мистецтвознавча опрацьованість програми.

Структура проекту:

Частина І. Основи художньої культури (1-4 кл.).

Рух від конкретного до загального, від безпосереднього сприймання і переживання художнього образів до проникнення в духовний світ  митця, жанрові особливості твору, специфіку виражальних засобів певного виду.

Передбачене програмною широке залучення молодших школярів до творчої діяльності. Реалізація принципу інтеграції на рівні взаємозв’язку різних художніх модальностей у процесі виконання творчих завдань.

Характеристика розділів (тем року), підрозділів (тем четверті) і тем програми.

Частина ІІ. Історія світової художньої культури (5-11 кл.).

Одне із ключових завдань програми – всебічне відображення вітчизняної культури в контексті світового мистецтва, залучення школярів через національне до загальнолюдського.

Принципи програми: історизму (провідний), інтеграції, опори на творчий метод.

Структура програми:

5 кл. – ознайомлення школярів з художньою культурою давніх народів, які проживали на території України (скіфів, сарматів, трипільців, слов’ян та ін.).

6-9 кл. – висвітлення основних етапів історичного розвитку світової та вітчизняної художньої культури (у співставленні). Домінування у змісті матеріалу з європейського мистецтва. Культурно-історична епоха – основна системотвірна одиниця програми (античність, середньовіччя, Відродження, ХVII ст.,  XVIII ст., кін. XVIII – 1-ша пол. XIX ст. і т.д.).

Характеристика розділів, тематизму програми.

Необхідність встановлення міжвидових зв’язків: соціально-історичних, понятійних, естетичних, тематичних.

Шляхи реалізації у навчальному змісті методичної настанови “від конкретного до загального”.

 

11. Програма інтегрованого курсу Мистецтво (1-4, 5-8 кл.), розроблена Л.Масол (керівник проекту), О.Комаровською, О.Оніщенко та ін.

Зорієнтованість цільових установок програми на духовно-світоглядне становлення особистості, формування в учнів основ цілісної художньої картини світу.

Конструювання змісту курсу за моделлю поліцентричної інтеграції знань. Виділення 2-х домінантних змістових ліній (музичне та образотворче мистецтво); їх збагачення додатковими змістовими лінями (тетральне мистецтво, кіно, хореографія). Об’єднання навчального матеріалу в тематичні блоки.

Типи інтеграції художнього змісту в межах курсу “Мистецтво”: духовно-світоглядний, естетико-мистецтвознавчий, комплексний.. Характеристика тематизму програми.

Зорієнтованість методичної системи реалізації змісту програми на розвиток таких якостей учнів, як ініціативність, активність, креативність, самостійність, критичність. Пріоритетне значення засобів особистісно-розвивального характеру, які забезпечують суб’єкт – суб’єктну взаємодію учасників педагогічного процесу, діалог культур.

Застосування на уроках з мистецтва художньо-педагогічних технологій: інтегративних, проблемно-евристичних, інтерактивних, ігрових, сугестивних, терапевтичних; їх характеристика.

12. Зміст і структура програм предметів культурологічного циклу, розроблених у Російській Федерації.

Проникнення програм з художньої культури, укладених російськими вченими-педагогами, у  вітчизняний освітній простір, їх адаптація до потреб національної школи.

Навчальна програма “Світова художня культура”                                        Л.М. Предтеченської (1983 р.) – фундатора ідеї цього курсу. Базові принципи програми – інтеграції, історизму, опори на творчий метод. Її хронологічні межі (охоплює культуротворчий процес з XVIII-го до поч. ХХ ст.). Види мистецтва, представленні в програмному змісті (література, образотворче мистецтво, музика); переважання літературного компоненту. Характеристика кожного розділу; інтегратори змісту програми.

Перевидання програми Л.М. Предтеченської на Україні (1989 р., внесення змін А.М. Бандурою, В.Гречинською, Л.Мaсол та ін.). Збереження принципів і структури вихідної базової концепції. Вкраплення українського змісту в окремі теми.

Програма Основи художньої культури І.Хімік (для старшокласників ліцеїв та гімназій). Світоглядно-інтегративна мета програми (представити знання про світ та людину на якісно новому цілісному рівні). Основна структурна одиниця змісту програми – давня цивілізація. Конструювання змісту курсу на засадах загальнотипологічної моделі художньої культури М.Кагана. Послідовний розгляд художньої культури кожної цивілізації у 3-х вимірах: духовно-змістовному, морфологічному, інституційному. Характеристика тематизму програми. Пошук авторкою компромісу між методологією системного аналізу культури і художньо-педагогічними принципами посильності, опори на образність. Реалізація ідей інтеграції у програмному змісту на рівні контекстно-диференційованого викладу матеріалу.

Програма курсу Людина у світі художньої культури Ю.Солодовникова (1999р.; 6 - 9 кл). Виразна світоглядна спрямованість аксіолого-типологічної моделі предмету (людина та її ставлення до світу). Виокремлення автором чотирьох типів художньої культури: міфологічного (давній світ), релігійного (середні віки), світського (новий час), суб’єктивного (новітня доба). Здійснення типологізації на основі гносеологічного чинника – специфічності основного об’єкта пізнання (пізнання світу, осягнення вищої реальності, пізнання самого себе). Характеристика способів упорядкування художнього матеріалу всередині масштабних блоків-стадій.

Принцип інтегративної єдності тріади “слова – звуку – кольору” як специфічних форм буття художньої культури. Встановлення різних типів взаємозв’язків між компонентами змісту курсу: історико-типологічних, соціологічних, світоглядних, семіотичних. Широке залучення інформації з різних сфер духовної культури (міфології, релігії, філософії, історії, антропології, соціології, наук природничо-математичного циклу тощо).

Програма курсу Світова художня культура, розроблена Н.Кіященко, Л.Рапацькою, Н.Сокольніковою, Є.Шапінською (1999 р.). Можливість варіативного різнорівневого вивчення курсу – як у 9 кл., так і в 10-11 кл. Основна ідея концепції: розкрити «соціокультурні домінанти епохи» і створити неповторний узагальнений художній образ світ кожного історичного періоду розвитку світового (переважно європейського) і вітчизняного (російського) мистецтва.

Поєднання в компонуванні матеріалу двох підходів: історичного (переважання в логіці розгортання змісту історико-часових координат розвитку, показ зв’язків мистецтва з історико-культурним контекстом) і тематичного. Характеристика розділів і тематизму програми.

Рівні і способи реалізації в навчальному змісті інтегративного підходу.

 

Програма Світова художня культура Л.Рапацької (2001р.). Двоступінчатість програми (5-9 кл.; 10-11 кл.), концентричний спосіб її побудови (зарубіжна та російська культура в основній школі вивчаються в історико-оглядовому ракурсі; у старшій школі пройдене повторюється в більш складному культурологічному контексті, з доповненнями). Принципи програми: історизму, порівняльного співставлення зарубіжних і російської художньої культур.

Ключова особливість авторської концепції курсу: надання пріоритету вітчизняній культурі (“погляд з Росії” при доборі та структуруванні художнього матеріалу),  прокламування національної ідеї.

Характеристика структури, розділів і тем програми. Способи встановлення міжвидових зв’язків. Настановa на висвітлення домінантних ідей різних епох, які мають актуальне значення для духовно-морального, етичного розвитку учнів, стильових особливостей мистецтва.

Програма Світова художня культура Г.Данилової (2002 р.). Зорієнтованість на дворівневе вивчення курсу – 5-9 кл; 10-11 кл. Мета, завдання, принципи авторської концепції (інтеграції, безперервності та наступності культурологічної освіти, індивідуалізації та диференціації, варіативності). Реалізація мистецтвознавчого підходу при доборі та висвітленні художнього матеріалу. Поєднання укрупненої подачі навчального змісту (членування курсу для старшої школи на два мегарозділи “Художня культура від витоків до XVII ст.” , “Художня культура від – XVIII ст. до сучасності”) з “дрібним” внутрішнім диференціюванням матеріалу на розділи, теми, підтеми; характеристика цих структурних одиниць програми. Основні чинники виділення тематизму програми. Рівні і способи реалізації принципу інтеграції.

 

13. Методи навчання та виховання на заняттях з художньої культури.

Урок художньої культури – урок спілкування з мистецтвом, освоєння духовно-світоглядного змісту художніх цінностей.

Головне завдання уроку – збагачення духовного світу школярів, розвиток у них розуміння мистецтва, уяви, творчих здібностей, пробудження прагнення стверджувати красу  у повсякденному житті.

Поняття методу навчання і виховання. Можливості застосування на заняттях з художньої культури загальнопедагогічних методів і специфічних методів педагогіки мистецтва.

Наявність різних підходів до класифікації методів навчання та виховання (словесні, наочні, практичні; організації та здійснення навчальної діяльності, стимулювання та мотивації навчально-пізнавальної діяльності, контролю і самоконтролю; методи різнобічного впливу на свідомість, волю та почуття учнів з метою формування у них поглядів і переконань, методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки, методи регулювання та стимулювання позитивної діяльності вихованців та ін.).

Один із варіантів класифікації методів художнього виховання та навчання:

- пояснювально-ілюстративні (пояснення, розповідь, лекція, бесіда, мікро викладання, командне викладання, метод прикладу);

- проблемні (постановка проблеми, проблемний виклад матеріалу, виховання від супротивного та ін.);

- евристичні (сократівська бесіда, метод мікровідкриттів, евристичне дослідження, метод проектів, метод гіпотез та ін.);

- ігрові та модельні: сюжетно-рольові ігри (драматизації, розповіді героя та інші), ігри-змагання (“Турнір знавців” та ін.), ігри-подорожі, різні форми диспутів (круглий стіл, форум, дебати та ін.), метод моделювання художньо-творчого процесу, метод монтажу, метод ідеальних типів, метод ситуацій;

- імпресивні (стимулювання цікавим змістом, ситуації несподіваності і новизни, метод контрасту та ін.);

- експресивні (написання відгуків, листів, створення живописних композицій, поезій та ін.);

- рефлексивні (самоаналіз, сповідь, стоп-рефлексія та ін.).

Коротка характеристика кожної групи методів. Приклади застосування методів на конкретному навчальному матеріалі.

Доцільність вибору і оптимальність поєднання різних методів  на заняттях з художньої культури.

 

14.Методи театрального мистецтва на уроках художньої культури.

“Схвилювавши, примусити замислитись” – формула викладання мистецьких дисциплін.

Метод художньо-педагогічної драматургії – один із провідних методів викладання на уроках художньої культури. Вимога органічної єдності усіх компонентів уроку. Необхідність задля цього визначення його драматургії, розробки композиції і сценарію (шляхом добору і монтажу відповідного матеріалу). Принцип “наскрізної дії”, його роль та реалізація у драматургічному вирішенні уроку художньої культури, важливість задуму (основної ідеї) уроку. Основні компоненти драматургії уроку – експозиція, зав’язка, створення проблемної ситуації, формулювання проблеми, розробка, кульмінація, розв’язка і післядія, їх функції. Роль кульмінації та її місце в композиції уроку.

Розробка сценарію уроку з художньої культури за темою (довільною) однієї з діючих на Україні програм.

Методи театралізації на заняттях з художньої культури (інсценізації, рольові ігри та ін.).

 

15. Форми організації занять з художньої культури.

І. Організаційні форми освоєння художньої культури відповідно до базового освітньо-виховного компоненту: урок, лекція, семінар.

ІІ. Організаційні форми культурологічної освіти згідно позаурочного компоненту художньо-естетичного виховання: факультативні заняття, екскурсії (до музеїв, пам’ятних місць), відвідування культурно-мистецьких закладів (театрів, філармоній, виставкових експозицій, художніх майстерень тощо).

І. Урок – основна форма організації занять з художньої культури.

Типи уроків: урок введення в тему (чи розділ), урок розширення чи поглиблення теми, урок повторення і закріплення матеріалу, узагальнюючий урок.

Загальна структура уроку:

•   підготовчий етап (організаційний момент, актуалізація знань і способів   діяльності учнів, лаконічне повторення попередньо вивченого матеріалу);

•   основна частина (виклад і організація засвоєння нового матеріалу);

•   підсумок (лаконічне оцінювання, повідомлення домашнього завдання).

Структурні компоненти уроку (“драматургічні кроки”), вибудованого на основі методу художньо-педагогічної драматургії:

- експозиція – підготовчий етап (вступ);

 

- постановка проблеми;             основна

- розвиток;                                   частина

- кульмінація;

- післядія – заключна частина.

Насичення емоційно-естетичним ставленням традиційних фрагментів уроку, формування ідейних висновків уроку на піднесеному емоційному (експресивному) тлі під час кульмінації – специфічні ознаки уроків мистецтва, побудованих за логікою драматургії.

Варіативність алгоритмів розташування матеріалу на уроках з художньої культури.

Орієнтовні схеми:

- характеристика епохи – показ твору – висновки;

- показ і аналіз творів – узагальнення – висновок;

- тезис (основна думка) – твір (розбір) - тезис (основна думка) – твір           (розбір) – висновок (узагальнення);

- обговорення 2 - 4-х творів – висновки.

Загальні рекомендації до організації та проведення уроку з художньої культури:

- виділення концептуальної ідеї уроку, його наскрізних ліній (уявлення про світ і людину; естетичні ідеї епохи; художній стиль та ін.);

- різнотипність і різножанровість;

- контрастність (видів мистецтв, зміну творів та ін.);

- неперенавантаженість інформацією;

- залучення творів різних видів мистецтв;

- наявність кульмінації і продуманість її емоційного тону (піднесена, драматична, трагедійна, лірична та ін.);

- особистісне емоційне сприйняття художніх творів учнями, висловлення свого ставлення до них;

- виділення часу для споглядання, відчування краси, переживання творів мистецтва (паузи і ін.); наповнення уроку радістю від спілкування з художніми цінностями;

- активізація мислення учнів, розвиток у них навичок самостійного вирішення проблем.

Лекція. Основні передумови організації процесу освоєння художньої культури у формі лекції (складність матеріалу, застосування узагальненої дидактичної одиниці, введення в тему та ін.).

Різновиди лекцій: лекція огляд; лекція із елементами проблемного викладу матеріалу; лекція-візуалізація; лекція-удвох та ін. Характеристика кожного із видів лекцій та методика їх проведення (пояснення методики на прикладах конкретних тем).

Семінар. Мета проведення семінарських занять. Ознаки відмінності семінарських занять від уроків (більша самостійність при підготовці до семінару, більша активність учнів при обговоренні результатів підготовки; зміна організації етапів навчання; зміна функцій вчителя та учнів та ін.).

Підготовка до семінару та методика його проведення (на прикладі конкретного матеріалу).

Основні етапи підготовки: визначення теми і завдань до семінару; ознайомлення учнів з завданнями; розподіл завдань (загальних, групових, індивідуальних); відбір, опрацювання матеріалу учнями; консультації для усього класу і помічників вчителя – консультантів.

Основні етапи проведення семінарських занять: вступне слово вчителя, обговорення пунктів плану, підведення підсумків.

Класифікація семінарів:

- семінар-розгорнута співбесіда;

- семінар-обговорення доповідей і рефератів;

- семінар-диспут;

- семінар із переважанням самостійної роботи учнів.

Характеристика кожного із вищезгаданих видів семінарів. Особливості методики проведення семінару-диспуту.

ІІ. Методика проведення екскурсій до музею, до пам’ятних місць (міст, які славляться визначними архітектурними пам’ятками та ін.).

 

16.Форми і жанри уроків з художньої культури.

Основні форми уроків: урок-бесіда, урок-діалог, урок-лекція, комбінований урок.

Поняття жанру уроку (або нетрадиційного уроку). Різноманіття жанрів уроку з художньої культури, їх класифікація:

- уроки із видозміненими способами організації: урок-лекція-парадокс,        урок-прес-конференція, урок-удвох, урок-зустріч, урок-бенефіс, урок-презентація, урок-захист ідей та ін.;

- уроки, що опираються на фантазію: урок-казка, урок-концерт, урок творчості, урок-творчий звіт, урок-огляд самодіяльної виставки, урок-вернісаж, урок-вітальня та ін.;

- уроки, що імітують певні заняття чи види робіт: урок-подорож, урок прогулянка, урок-екскурсія, урок-заочна екскурсія, урок-репортаж та ін.;

- уроки з ігровою змагальною основою: урок-змагання, урок-конкурс, урок-вікторина, урок-турнір; уроки типу “Що? Де? Коли?”, “Слідство ведуть знатоки”, “Клуб знатоків”, “КВН”, “Поле чудес”, “Бліц-турнір”, “Ток-шоу”; урок-рольова гра, урок-суд, урок-форум, урок-симпозіум, урок-дебати та ін.;

- уроки, що передбачають трансформацію стандартних способів організації: експрес-опитування, урок-залік, урок-консультація, урок-семінар, урок-суспільний огляд знань, урок-конференція та ін.

Характеристика кожного із жанрів уроку, методика проведення.

Дидактична доцільність впровадження нетрадиційних уроків. Можливість синтезу елементів різних жанрів на одному уроці.

 

17. Індивідуальні, групові, фронтальні форми роботи учнів у процесі освоєння цінностей художньої культури.

Індивідуальні (диференційовані) завдання і форми роботи школярів: написання відгуків, рецензій, анотацій, рефератів та виконання їм подібних усних і письмових творчих завдань, написання листів (автору, героям твору, від імені автора, персонажів твору, листування з вчителем); ведення “Щоденника читача, глядача, слухача” (його структура, методика роботи з ним).

Групові форми організації навчальної діяльності. Основні умови організації навчання в малих групах (вирішення складних проблем, що потребують “колективного” розуму; наявність в учнів часткових уявлень стосовно проблеми, що вирішується і т.п.).

Способи формування навчальних груп – довільний (за бажанням учнів) та організований. Переваги і недоліки кожного із них. Варіанти вільного розподілу учнів у групи (вчитель називає тільки кількісний склад груп, організація по типу “темоцентрованої” взаємодії та ін..), прийоми організованого розподілу (вчитель при вході до класу сам роздає учням кольорові картки, які є пропускним білетом до того чи іншого столу і т.п.).

Організація роботи в парах (в двійках).

Робота в трійках.

Робота в навчальних четвірках (за технологією “міжсобойчики”; з елементами рольової гри – спікер (головуючий), секретар, посередник, доповідач (функції кожного з них)).

Робота в навчальних групах з 5-6 чоловік (можливий розподіл ролей – ініціатор, оригінал, конструктивний критик, розуміючий, організатор).

Загальні рекомендації щодо організації роботи в групах з 3-х, 4-х, 5-ти чоловік.

Можливі варіанти організації навчання в малих групах: “Діалог”, “Синтез думок”, “Спільний проект”, “Пошук інформації”, “Класичне взаємо навчання”, “Коло ідей”, “Акваріум”. (Характеристика кожного з них, демонстрація методики реалізації на конкретних прикладах).

Чергування діалогу всередині груп (інтраактивне спілкування) з полілогом між групами (інтерактивне спілкування) – основний принцип групового навчання.

Організація роботи навчальних груп у динамічному ключі (у взаємопереходах) за технологією “Мозаїка”. Особливості групової роботи у режимах “Мозаїка – 3” і “Мозаїка – 5” (показ на конкретному художньому матеріалі).

Позитиви групових форм організації навчальної діяльності на заняттях з художньої культури: активність позиції кожного учня, надання йому права реального вибору, формування почуття колективізму.

Інтерактивні форми організації колективно-групового навчання (фронтальної роботи класу). Технологія “Карусель” (доцільність застосування, варіанти організації роботи на конкретних прикладах). Технології “Мікрофон”, “Незакінчені речення”, “Мозковий штурм”, “Броунівський рух” (характеристика, алгоритми організації роботи за кожною із них із демонстрацією на художньому матеріалі).

18. Засоби забезпечення педагогічного процесу на заняттях з художньої культури

Використання наочних, технічних і мультимедійних засобів навчання на уроках художньої культури.

Роль наочних засобів у викладанні мистецтва (структурно-логічні схеми, таблиці, репродукції картин, художні ілюстрації з альбомів, журналів, підручників і навчальних посібників, фотознімки, роздаткові набори копій ілюстрацій; конспект-схеми, роздаткові конспекти, підручники і навчальні посібники, нотний матеріал та інші моделі, макети декорацій тощо). Методика їх застосування. Значення наочного приладдя в облаштуванні кабінету художньої культури для проведення уроків в жанрах подорожі, вітальні, вернісажу, концерту та ін.

Види засобів технічного забезпечення навчального процесу на уроках художньої культури:

• звукотехнічні:

- музичні інструменти, аудіоапаратура (програвач, магнітофон);

- носії інформації: грамплатівки, фонохрестоматії, аудіозаписи окремих музичних, музично-драматичних творів тощо;

• візуальні екранно-статичні:

- проекційна апаратура (діапроектор, епіпроектор та ін.);

- носії інформації: навчальні, репродукційні слайди, діапозитиви (діафільми);

• візуальні екранно-динамічні:

- апаратура (кінопроектор, відеомагнітофон, телевізор, DVD-програвач);

- носії інформації: кінофільми (навчальні, просвітницькі, художні), телепередачі, телефільми і телевистави; відеозаписи; записи на DVD.

Характеристика цих засобів і методика їх використання на заняттях з художньої культури в різних навчальних ситуаціях: під час ознайомлення з історичною епохою, при вивченні біографії та творчості діячів мистецтва, ознайомленні та аналізі конкретних художніх творів, створінні ефекту «занурення» та ін.

Комп’ютерні технологічні засоби :

- автоматизовані робочі місця “вчитель” і “учні” на базі комп’ютерної техніки; мультимедійний проектор і системи дистанційного управління технікою; оргтехніка – сканер, принтер і т.п.;

- носії інформації:

• електронний підручник, електронна хрестоматія;

• записи на компакт-дисках (CD) художніх енциклопедій, кінофільмів, театральних вистав, музичних творів та ін.;

• тренінгові, контрольно-діагностуючі програми і довідкові інформаційно-пошукові системи;

• матеріали вебсайтів із мережі INTERNET (вебсайти художніх музеїв і галерей, відомих театрів і т.д.).

Методика проведення уроку художньої культури в спеціально облаштованому комп’ютерному класі (на матеріалі конкретної теми).

Поняття оптимального застосування засобів навчання. Поєднання у навчальному процесі технічних, комп’ютерних засобів із засобами наочності (комплексний підхід).

19. Зміст і методика викладання курсу Художня культура в 9-му класі.

Психологічні особливості школярів старшого підліткового віку.

Мета і завдання вивчення художньої культури в 9-му класі. Навчальна програма “Художня культура”, розроблена Л.Масол і Н.Миропольською, як базова для вивчення цього курсу в різних типах ЗНЗ.

Ознайомлення школярів з основами класифікації видів мистецтва (просторові, часові, просторово-часові або синтетичні види мистецтва). Поняття “простір” і “час” як фундаментальні світоглядні, філософсько-культурологічні категорії.

Методика опанування теорією кожного виду мистецтв. Необхідність засвоєння інформації, що стосується: матеріалів (для просторових мистецтв), з яких створюються художні цінності; ключової модальності кожного виду (чи декількох для синтетичних мистецтв – слово, звук і т.п.); мовно-виразових засобів; видів (техніки виконання) і жанрів; комбінаторики (можливість поєднання з іншими видами мистецтва) – ансамбль, інтер’єр.

Методика освоєння художніх засобів різних видів мистецтва. Необхідність чіткого усвідомлення учнями основних елементів, специфіки художньо-образної мови кожного виду мистецтва і водночас освоєння спільних для всіх мистецтв та їх груп категорій і понять (ритм, композиція, форма, динаміка, контраст, симетрія та ін.; інтонація, пластика тощо). Характеристика феномену синестезії.

Методичні прийоми презентації зразків різних видів мистецтва на уроках художньої культури: архітектури (“архітектурна екскурсія”, “створення міста”, “заселення міста”, “деталізація”), об’ємної скульптури (“творення живих композицій”, “продовження дії”, “розкриття символіки” та ін.), кінематографу (“створи місто”, “створи сценарій”, “точка зору”) та ін.

Методика вивчення основ художньої культури. Художня культура як складова духовної культури, відображення в художніх цінностях світобачення, думок, емоцій і почуттів людини; художня культура як засіб самопізнання і самореалізації особистості; співвідношення понять “художня культур” і “мистецтво”; структура художньої культури. Опора при розкритті змісту теоретичних положень на образність.

Ознайомлення учнів з художніми стилями і напрямками: освоєння понять “стиль епохи”, “національний стиль”, “індивідуальний стиль”, “індивідуальний стиль митця”; необхідність виокремлення ключових рис кожного з великих європейських стилів і напрямків мистецтва ХХ ст.. Поняття “тип культури”, особливості культур Сходу і Заходу. Застосування при цьому пояснювально-ілюстративних, проблемно-евристичних, імпресивних методів, індивідуальних, групових і фронтальних форм організації навчальної діяльності.

Відсутність посібників з основ художньої культури для ЗНЗ, затверджених міністерством освіти та науки України. Можливість адаптації навчального посібників “Світова художня культура: Ч.1. (Теорія художньої культури)”, розробленого російськими вченими-педагогами Г.Даниловою та ін., а також посібника для вузів “Основи художньої культури” Л.Мосолової.

 

20. Зміст і методика викладання курсу Українська художня культура в 10-му класі.

Психологічні особливості учнів старшого шкільного віку.

Меті і завдання вивчення вітчизняної культури в школі. Навчальна програма “Українська художня культура”, укладена Л.Масол і Н.Миропольською, як базова для освоєння цього курсу в різних типах ЗНЗ.

Методика крупноблочної подачі навчального змісту. Характеристика кожного періоду історичного розвитку художньої культури України згідно концепції курсу Л.Масол і Н.Миропольської. Інші підходи до періодизації вітчизняного мистецтва, їх відображення в програмах Л.Кондрацької, О.Щолокової. Методична доцільність поєднання крупноблочної організації художнього матеріалу з “внутрішньою” його диференціацією (періодизацією).

Реалізація принципу варіативності у процесі вивчення курсу: можливість доповнення змісту базової програми елементами художнього матеріалу з інших програм.

Методика освоєння інформації, що стосується світоглядних основ вітчизняної культуротворчості (менталітету українців, національно-культурних архетипів), виховання в учнів національного образу світу.

Методика вивчення стильових особливостей українського мистецтва.

Методика формування в старшокласників уявлень про вітчизняну художню культуру як унікальне, самобутнє явище, невід’ємну частину світової культури та мистецтва.

Реалізація принципу інтеграції на заняттях з художньої культури України (включення підтем, скомпонованих на основі міжвидового синтезу, внутрішньовидової інтеграції).

Планування екскурсій, відвідування культурно-мистецьких закладів.

Ключові завдання кожного з етапів вивчення художньої культури України. Застосування на кожному з етапів технологічного інструментарію, адекватного вирішенню пріоритетних завдань.

 

 

21. Зміст і методика викладання курсу Зарубіжна художня культура в 11-му класі.

Психологічні особливості учнів старшого шкільного віку.

Мета завдання вивчення художньої культури зарубіжних країн у школі.

Плідність ідеї виокремлення культурно-історичних регіонів. Доцільність використання у навчальному процесі програм і посібників, в основу проектування змісту яких покладено регіональний (цивілізаційний) підхід (програми: “Художня культура світу” Л.Масол і Н.Миропольської – І-й варіант програми, 2001 р.; навчальний посібник “Художня культура світу” Л.Кондрацької, “Історія художньої культури” О.Щолокової, “Світова художня культура” Г.Данилової та ін.; посібники: О.Щолокова, О.Шевнюк “Художня культура світу: від первісного суспільства до середньовіччя”; Є.Львова, Н.Фоміна та ін. “Світова художня культура (нариси історії): в 4-х ч.”; Г.Данилова, Н.Мєлик-Пашаєв та ін. “Світова художня культура, Ч.2”; Д.Зарецька, В.Смирнова “Світова художня культура” та ін.).

Можливість адаптації аксіолого-типологічної моделі курсу “Людина у світі художньої культури” Л. Солодовникова та способів організації матеріалу, застосованих І.Хімік при проектуванні курсу “Основи художньої культури”.

Реалізація принципу варіативності у процесі викладання курсу “Зарубіжна художня культура”.

Методика встановлення інтегративних зв’язків між різними видами мистецтв, елементами навчального змісту.

Методика формування в учнів художньо-світоглядних уявлень, їх цілісної системи.

Роль наочних, технічних та мульті-медійних засобів в організації процесу опанування художніми цінностями.

Планування відвідування виставок, музеїв, художніх салонів і майстерень, театрів, філармоній тощо.

Початковий, основний і заключний етапи вивчення художньої культури зарубіжних країн. Пріоритетні завдання кожного з етапів. Застосування на кожному з етапів форм, методів, прийомів і навчальних засобів, адекватних вирішенню їх ключових завдань.

 

22.Діагностика навчальних досягнень учнів з культурознавчих

дисциплін.

Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів з художньої культури.

Методи діагностування: усне опитування, виконання творчих завдань, участь у звітнх концертах, тестування та ін.

Мета і завдання тестування з художньої культури. Характерні особливості тесту з художньої культури: стандартизація, об’єктивність, надійність, валідність, комплексний характер. Принципи тестування: художність, пізнавальність, діалогічність, персоналізація.

Рівні розвитку художньої культури особистості: репродуктивний, репродуктивно-пошуковий, творчий.

Методика розробки тестових завдань і аналізу результатів.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1.  Винокуров В.И. Проблема ценностей в курсе мировой художественной культуры. Материалы к  уроку МХК. – Ульяновск: ИПК ПРО, 1999. – 16с.

2.  Державний стандарт базової та повної середньої освіти // Мистецтво та освіта. – 2001. –  №2. – С. 2 – 6.

3.  Интернет на уроках искусства. Педагогическая технология создания и использования информационно-коммуникативной среды. Вып.1. / Автор – сост. С.Ч.Гудымина. – М.: І. Ц. “Перспектива”, 2004. - 80с.

4.  М.П. Коляденко Синестезия искусств как фактор художественной интеграции // Взаимодействие искусств: методология, теория, гуманитар. образование: Материалы Междунар. науч.-практич. конф-и. – Астарахань, 1994. – С.    –

5.  Кондрацька Л.А. Світова художня культура (8-11 кл.).: Програма для вчителів шкіл різного типу і студентів мистецьких навчальних закладів. – Тернопіль.: СМП “Астон”, 1998. – 92с.

6.  Кондрацька Л.А. Художня епістемологія у вимірі педагогіки. – Тернопіль. Навчальна книга – Богдан, 2002. – 408 с.

7.  Концепція художньо-естетичного виховання учня у ЗНЗ. Комплексна програма художньо-естетичного виховання у загально-освітніх та позашкільних навчальних закладах // Інформаційний збірник МОН України. – 2004. - №10. – 32с.

8.  Копылова А.В. Планирование уроков по мировой художественной культуре. – М. МСК Из-во “АЗ”, 1999. – 71 с.

9.  Коротаева Е.В. Обучающие технологии в познавательной деятельности школьников. – М.: Сентябрь, 2003. – 176 с.

10.  Коротаева Е.В. Педагогика взаимодействий: Учеб. пособие / Урал. гос. пед. ин-т. – Екатеринбург, 1999. – 147 с.

11.  Кошмина И.В. Мировая художественная культура: Программа и методические материалы: 6-9 кл. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 80с.

12.  Крылова И. Культурное самоопределение старшеклассников и преподавание МХК в школе // Новые ценности образования: культурная и мультикультурная среда школ. – М.: “Инноватор”,   – С. 235 – 242.

13.  Кульневич С.В., Лакоценина Т.П. Не совсем обычный урок: Практическое пособие для учителей, студентов средних и высших педагогических учебных заведений, слушателей  ИПК. – Ростов-на-Дону: Изд-во “Учитель”, 2001. – 176 с.

14.  Методические рекомендации для преподавания мировой художественной культуры. Пособие для учителя / Под науч. ред. И.М. Предтеченской и общ. ред. Пешковой Л.В. – М.: ООО “Фирма МКК”, 2000. – 344с.

15.  Мировая художественная культура: Факультативный курс. 5-9(10) кл.: Курс для школ и классов гуманитарного профиля. 10-11(11-12) кл.: Программы для общеобразоват. шк., гимназий, лицеев / Сост. Г.И. Данилова. – М.: Дрофа, 2002. – 192с.

16.  Никитина А.Б. Культура древних цивилизаций. Игры. Упражнения. Открытые уроки./ Учебно-методическое пособие. – К.: Книголюб, 2000. – 112с.

17.  Ойстрах О.Г., Демидова Т.Л. Методическое пособие по курсу “Мировая художественная культура. Западная Европа. Ближний Восток”. – М.: Книголюб, 2000. – 144с.

18.  Основы теории художественной культуры: Учебное пособие / Под общ. ред. Л.М.Мосоловой. – СПБ.: Изд-во “Лань”, – 2001. – 288с.

19.  Пешикова Л.В., Предтеченская Л.М. Минимум содержания образования по предмету “Мировая художественная культура”. Рекомендации для проведения аттестации учителей мировой художественной культуры. – М.: Книголюб, 2000. – 72с.

20.  Предтеченская Л.М. Мировая художественная культура: Программа экспериментального курса для общеобразовательной школы. – М.: Просвещение, 1983. – 144 с.

21.  Преподавание дисциплин гуманитарного и эстетического циклов: Методические рекомендации. – СПб.: Спецлит, 2000. – 204 с.

22.  Програми для загальноосвітніх навчальних закладів України: Медіакультура. Художня культура України. Зарубіжна художня культура / Уклад. Л.М. Масол, Н.Є. Миропольська. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2004. – 48 с.

23.  Рапацкая Л.А. Мировая художественная культура: Программы курса: 5-9.; 10-11 кл. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 96с.

24.  Рапацкая Л.А. Проблемы развития культурологического направления в отечественной педагогике искусства накануне третьего тысячелетия // Традиции и новаторство в музыкально-эстетическом образовании: материалы Международной конф. “Теория и практика музыкального образования: историч. аспект, современное состояние и перспективы развития” / Под ред. Е.Д. Критской, Л.В. Школяр. – М.: Флинта, 1999. – С. 76 – 81.

25.  Ратко М.В. Впровадження інтегративного навчання у галузь художньої освіти // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи: Збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. – К.: Наук. світ, 2002. – С. 120–129.

26.  Ратко М.В. Інтеграція як основа побудови курсу “Світова художня культура” (аналіз підходів до її інтерпретації, форми реалізації) // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: Збірник наукових праць. – Київ – Запоріжжя, 2000. – Випуск 18. – С. 210–216.

27.  Ратко М.В. Періодизація художньої культури України в контексті світоглядних універсалій // Мистецтво та освіта. – 2005. – №2. – С. 17–22.

28.  Ратко М.Світ українського бароко // Мистецтво та освіта. – 2003. – №4. – С. 48–55.

29.  Ратко М.В. Світоглядний зміст мистецтва: його специфіка та особливості впливу на виховання особистості учня // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Збірник наукових праць. – Київ – Житомир: Вид-во Волинь, 2003. – Кн. 2 – С. 6–14.

30.  Ратко М.В. Інтегративні підходи у художньо-естетичній освіті // Зміст загальної середньої освіти і підготовка вчителів образотворчого мистецтва: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції / Ред. кол. Рудницька О.П. та ін. – Київ, 2000. – Ч. 2. –  С. 70 – 74.

31.  Ратко М.В. Виховання світоглядних уявлень старшокласників у процесі освоєння курсу “Художня культура України”: Методичні рекомендації для вчителів художньої культури гімназій, ліцеїв, спеціалізованих шкіл. – Мелітополь, 2005. – 20с.

32.  Руднева О.С. Методологические подходы к исследованию явлений художественной культуры // Искусство педагогики – педагогика искусства: Сборник наук. трудов. Вып. 2 / Сост. и науч. ред. Т.А. Челышева. – М.: АПК и ПРО, 2002. – С. 66 – 81.

33.  Світова художня культура: Програма для ліцеїв та гімназій. Ч. ІІ. Історія художньої культури / Уклад. Щолокова О., Бєлкіна Е.В. та ін. – К., 1993. – 30с., 55 с.

34.  Солодовников Ю.А. Методическое пособие к учебнику-хрестоматии “Человек в мировой художественной культуре”; 6 кл. – М.: Просвещение, 1999. – 63 с.

35.  Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання: Наук. – метод. посібник / О.І.Пометун, Л.Пироженко. За ред. О.І.Пометун. – К.: А.С.К., 2006. – 192с.

36.  Химик И.А. Основы художественной культуры // Мировая художественная культура: Программы для общеобразовательных учреждений МО РФ. – М.: Просвещение, 1995.  – 300 с.

37.  Художественная культура: понятия и термины / Сост. Л.Н. Дорогова. – М.: Знание, 1978. – 208с.

38.  Челишева Т.В., Янике Ю.В. Основы художественной культуры. Мировая художественная культура: Тестовые задания / Под ред. Н.А.Селезневой, В.Р. Беспалько. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 208с.

39.  Школяр В.А. МХК в общеобразовательной школе (От методологии к методике) // Эстетическое воспитание: опыт, проблемы, перспективы (Ежегодник Института худ. образования РАО). – М., 2002. – С. 22 – 40.

40.  Юсов Б.П. Стратегия взаимодействия искусств в воспитании школьников (Новая парадигма) // Взаимодействие искусств: методология, теория, гуманитар. образование: Материалы Междунар. науч.-практич. конф-и. – Астарахань, 1994. – С. 214 – 220.

 

 

 

 

 

 

 

Зразок відповіді на  картку державного екзамену “Художня культура з методикою викладання”

ЕКЗАМЕНАЦІЙНА КАРТКА

1. Художня культура Київської Русі.

2. Театральне мистецтво Стародавньої Греції класичного періоду: формування театральних труп, хорегія.

3. Зміст і структура навчальної програми “Світова художня культура”, розробленої Л.Кондрацькою для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів

4. Художній аналіз твору образотворчого мистецтва (репродукція додається).

 

Відповідь на питання №1.

Художня культура Київської Русі.

Однією з видатних сторінок в історії культури України є мистецтво Київської Русі. Художні досягнення цієї епохи та основа, на якій виросла вся українська культура.

У 988 р. в історії нашого народу сталася надзвичайна подія, що змінила подальший перебіг його духовного й культурного розвитку – було прийнято християнство. Разом із новою релігією на Русь з Візантії прийшло і релігійне мистецтво. Це мистецтво будівництва християнських храмів, мистецтво живопису монументального (фрески та мозаїки) та станкового (іконопис), мистецтво книжкової мініатюри.

До прийняття християнства кам'яні будівлі були рідкістю. Особливо активне будівництво розгорнув після хрещення Русі князь Володимир.    Першою великою мурованою культовою спорудою у Києві та всій Русі була церква Богородиці, відома ще під назвою Десятинної, оскільки на неї було виділено десяту частину державних коштів. Для її будівництва та художнього оздоблення князь Володимир запросив у 989 році майстрів із Візантії. Це був хрестовокупольний храм із трьома нефами, оточений галереями. Завершувався він п'ятьма верхами. У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ордами хана Батия. Збереглися від неї лише фундаменти.

Найвищого розквіту мистецтво Київської Русі досягло за князя Ярослава Мудрого. Символом епохи став славнозвісний Софійський собор, закладений Ярославом Мудрим у 1037 якраз на тому місці, де було розгромлено печенігів. Функції Софійського собору не обмежувалися суто церковним призначенням. Там відбувалися урочисті державні церемонії, знаходилися бібліотека та центр книгописання. В архітектурі Софійського собору тип хрестовокупольного храму набув своєрідних рис. Вони виявилися у складній пірамідальній побудові та в застосуванні не одного, як це було у Візантії, а тринадцяти верхів.

Після смерті князя Ярослава Мудрого настав новий етап розвитку мистецтва в Київській Русі. Все більшого значення у ньому набувають монастирі. У другій половині XI - на початку XII століття створюється своя будівельна школа в Києво-Печерському монастирі. Тут зводиться цілий ансамбль кам'яних споруд. Найвизначніша серед них - славнозвісний Успенський собор. Увінчував його один купол. Згодом багато храмів у Київській Русі будували схожими на Успенський собор Києво-Печерської лаври. У цей час у Києві розбудовуються й інші монастирі – Михайлівський, Видубецький, Кловський. Майже копією Успенського був собор Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Мистецтво мозаїки – одне з найвищих досягнень художньої культури Київської Русі. Найвеличніший ансамбль мозаїчного живопису створено у Софійському соборі. Він не мав собі рівних у світовому мистецтві тієї доби. На сьогодні в Софії Київській збереглося 260 квадратних метрів мозаїк.

У мозаїчній техніці виконано головні за ідейним змістом композиції. У середині головного купола знаходиться велична мозаїчна напівпостать Христа - Вседержителя (Пантократора). Нижче на куполі - зображення чотирьох архангелів. Ще нижче, між вікнами барабана - постаті апостолів; під ними, на парусах - зображення чотирьох євангелістів, що пишуть Євангелія. Головна апсида собору є центром усіх мозаїчних композицій. Її конху займає велике зображення Богоматері - Оранти (5,45 м). Більшої за розмірами фігури не було в давньоруському мистецтві. У перекладі з латини "Оранта" означає "та, що молиться". Цей іконографічний тип передбачав зображення Богоматері на повний зріст, з піднятими вгору руками, як заступниці роду людського перед Богом.

Основним видом давньоруського монументального мистецтва був фресковий живопис. Ансамбль монументальних фрескових розписів Софійського собору є найбільшим серед усіх пам'яток давньоруського мистецтва. У ньому збереглося майже три тисячі квадратних метрів фресок XI ст. Розписи відтворюють   євангельські   та   біблійні   сюжети,   а   також  "житія" покровителів князівського роду - святого Георгія та архангела Михаїла. Не всі фрески собору присвячено релігійним темам. На стінах центральної частини інтер'єру було розгорнуто велику композицію з зображенням сім'ї Ярослава Мудрого: самого князя, що підносить Христу модель Софійського собору, його дружини Ірини, їх синів та дочок.

Окрім інтер'єрів, фресками прикрашали стовпи та арки зовнішньої галереї, а також півциркульні ніші фасадів собору.

Мистецтво іконопису є великим культурним здобутком Русі-України. Ікони були першими творами станкового живопису в Україні. Але ікона - не просто картина. Це предмет релігійного культу, перед яким віруюча людина молиться до Бога, Богоматері, святих. Мистецтво іконопису за короткий час було засвоєне давньоруськими майстрами, які ніколи не копіювали сліпо візантійські зразки, а вливали в них живий творчий струмінь. Київ сформувався як головний центр ікономалювання не лише України-Русі, але й усього східного слов'янства.

Ікон доби Київської Русі збереглося дуже мало. Кожна з них є шедевром високодуховного мистецтва всесвітнього значення. На превеликий жаль, нині більшість із них знаходиться за межами України - Вишгородська ікона Богоматері (більш відома як Володимирська) - у Московському Кремлі, Белзька Богоматір - в монастирі м. Ченстохова в Польщі (тепер головна святиня польських католиків), Святий Георгій (Юрій) - в Успенському соборі в Москві; Ангел Золоте Волосся - в Державному російському музеї у Санкт-Петербурзі; Устюзьке Благовещения, Спас Нерукотворний, Велика Панагія, Печерська Богородиця та інші - в Третьяковській галереї у Москві.

Особливим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Князь Ярослав Мудрий - великий шанувальник книг - заснував при Софійському соборі в Києві бібліотеку та скрипторій - центр книгописання. Найдавнішою рукописною книгою епохи Київської Русі є "Остромирове Євангеліє", написане у 1056 - 1057 роках у Києві дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира. У ній на окремих аркушах вміщено три мініатюри із зображеннями євангелістів Іоанна, Марка та Луки.

Збереглися й інші книги часу Київської Русі, прикрашені мініатюрами. Майже всі вони створені у Києві. Це "Ізборник Святослава", Трирська псалтир", "Юрієве Євангеліє" та інші.

Досягнення та традиції книжкової мініатюри Київської Русі стали основою для її розвитку в наступну епоху; вони започатковували окремий вид образотворчого мистецтва - графіку, що згодом досягне в Україні високого рівня розвитку й стане особливо популярним.

Майстри Русі-України за короткий час не лише оволоділи усіма видами творчості, а й розвинули їх, створивши самобутнє обличчя мистецтва Київської Русі.

 

Відповідь на питання №2.

Театральне мистецтво Стародавньої Греції класичного періоду: формування театральних труп, хорегія.

Театральне мистецтво Греції – найдавніше на території Європи. Свого розквіту воно досягло в V ст. до н.е. (на цій час припадає його класичний період).

Спадок, залишений нам Стародавньою Грецією у сфері художньої культури, величезний. Антична драматургія і театр виявилися предметом вивчення і наслідування у всі наступні епохи. Коли, наприклад, в епоху Відродження почали створюватися перші літературні комедії і трагедії, зразками для них послугували п’єси античних авторів. Пізніше неодноразово зверталися до багатої театральної спадщини, залишеної давньогрецькими корифеями театру, видатні західноєвропейські драматурги (Шекспір, Корнель, Расін, Шиллер, Гете та ін.).

Театральна культура Стародавньої Греції відзначається низкою оригінальних явищ. Серед них феномен хорегії, під яким розуміють процес підготовки, організації і фінансування театральних змагань. Коротко охарактеризуємо його у процесуально-структурному аспекті.

Як відомо, організація і проведення завершального етапу театральних змагань в Давній Греції класичного періоду тісно пов’язані з міськими (Великими) Діонісіями – святами на честь бога Діоніса. Підготовка до великих Діонісій тривала більше півроку. На початку нового року (2-га половина липня – 1-ша половина серпня за нашим календарем) на посаду обирався новий архонт, тобто верховний представник виконавчої влади. Серед його перших постанов було призначення із кола заможних громадян хорегів – осіб, які брали на себе витрати для майбутніх хорів на сільських і міських Діонісіях: двадцять для дифірамбів, п′ять для комедій, три для трагедій – всього двадцять вісім. Через деякий час архонт за допомогою довірених осіб і хорегів здійснював відбір трагедій і комедій, представлених для змагань. (Загалом необхідно було вибрати три трагедії-тетралогії і п’ять комедій). Поети, які пройшли конкурс за жеребкуванням, розподілялися між хорегами: офіційно це називалося “дати поету хор”.

Кожна із двадцяти восьми пар “поет-хорег” за результатами жеребкування отримувала флейтиста, а три поета трагедій – ще і по одному актору – протагоністу (першому актору). У кожного із протагоністів вже були відомі партнери – другий і третій актори. Таким чином, хорег отримував разом з поетом відразу ж все тріо акторів-солистів. Актори-протагоністи до офіційних призначень також проходили конкурс; при цьому відомо, що актор, який переміг на попередніх змаганнях, автоматично ставав учасником наступних.

Такі непрості процедури нагадують вибори в демократичні органи влади. Це говорить про те, що театр класичних Афін був невіддільний від афінської громади і являв собою частину політичного життя.

У змаганнях під час Міських Діонісій спочатку приймали участь лише поети, потім, не пізніше 502 р. до н. е., до них додалися хореги, і лише починаючи з 449 р. до н. е. було введено змагання трагічних акторів. Перші змагання комічних поетів відносяться не пізніше 486 р. до н. е., а про змагання комічних акторів нам відомо значно пізніш – із IV ст. до н. е.

Фінансова схема афінського театру дуже проста: приватні кошти йшли на хор, кошти міської скарбниці – на поетів, флейтистів, акторів-протагоністів. Хори залишалися любительськими. Вони формувалися заново до кожного свята. Скомпонувати хор було справою нелегкою, оскільки не всі громадяни проявляли ентузіазм. Саме хореги повинні були зацікавити учасників, найняти вчителя хора – хородидаскала, надати приміщення для репетицій, годувати всіх обідами, заказувати і оплачувати маски і костюми. Під час підготовки трагедії хорег оплачував також спорядження акторам-протагоністам, давав платню другому і третьому акторам, наймав статистів. При підготовці комедії він фінансував узагалі всіх акторів.

Хорегія була тяжким фінансовим тягарем. Багато хорегів розорялися, і тому казали, що хореги своїх акторів прибирали у золото, а самі наряджалися у рубище. Але хорегія була справою дуже високого суспільного престижу, тому охочих було багато. Хореги взагалі вважали служителями божеств. У випадку перемоги хорег отримував нагороду у вигляді бронзового жертовника, на якому було викарбувано його ім′я.

Інститут хорегії був ліквідований у 309 р. до н.е. Замість того була встановлена посада суддів і розпорядників змагань (агонотетів). Гроші на організацію і проведення театральних змагань агонотет отримував із державної скарбниці.

Відповідь на питання №3.

Зміст і структура навчальної програми “Світова художня культура”, розробленої Л.Кондрацькою для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів

Програма курсу “Світова художня культура” Л.А. Кондрацької укладена згідно вимог Державного стандарту освітньої галузі “Мистецтво – Естетична культура”. Вона призначена для вчителів шкіл різного типу і студентів художніх навчальних закладів України.

В основі авторської концепції курсу лежить ідея теоцентричності культури. Відповідно мистецтво різних регіонів, країн і стилів розглядається крізь призму світовідчуття і світорозуміння провідних релігій світу: християнства, буддизму,  ісламу, конфуціанства, даосизму, язичницьких вірувань. Автор також задається метою: продемонструвати на прикладі європейської художньої традиції еволюцію християнських ідей: від їх зародження до поступового “витончення” в культурі останніх десятиріч.

Структурування змісту програми базується на двох принципах – вертикальному і горизонтальному, які є відображанням двох парадигм історичного розвитку світової культури – лінійної та циклічної. На основі вертикального принципу (тобто згідно логіки послідовності основних культурно-історичних епох) скомпоновано матеріал розділів, присвячених європейському і вітчизняному мистецтву, які вивчаються паралельно (8-10кл.). Згідно горизонтального принципу (шляхом виділення регіональних типів культур і цивілізацій, які функціонують як соціокультурні цілісності і тому не змінюють послідовно одна одну у своєму історичному розвитку) структуровано матеріал розділів, що висвітлюють мистецтво різних регіонів світу: далекосхідного, арабо-мусульманського, американського, африканського (11 кл.).

У даному проекті курсу “Світова художня культура” реалізовано стильовий підхід. В основі виділення більшості тем розділів з європейського та вітчизняного мистецтва – категорія художнього стилю. Завдяки цьому досягається більш високий рівень цілісності навчального змісту порівняно з програмами Л.М. Масол і О.П. Щолокової. Сам же художній стиль розглядається як вираження певного світобачення. На початку тем (або підтем) викладаються ключові характеристики стилю – “художня епістема”. Та навіть назви тем – афористично образні, орнаментальні – часто являються концентрованим вираженням духовно-світоглядної сутності певної художньої системи. Наприклад: “Романське мистецтво: народження християнської душі – народження світового страху”,  “Українське бароко: на сторожі прав віри і нації”, “Мистецтво імпресіонізму: чарівність і неповторність “божественної миті”.

В межах тем  матеріал групується:

- по історичним під періодам (тема “Готичне мистецтво…”:  доба ранньої готики, доба високої готики, доба пізньої (“полум′яної”готики);

- на основі краєзнавчого підходу (тема “Мистецтво Ренесансу …”: Ренесанс в Італії, Ренесанс у Франції, Ренесанс в Англії і т. д.);

- по мікрорегіонам (тема “Давньоруське мистецтво середніх віків”: самобутність храмової архітектури Новгорода, розквіт Володимиро-суздальської школи, мистецтво міста – фортеці Москви);

- традиційно за видами мистецтва (тема “Мистецтво українського рококо…”: архітектура рококо на українському ґрунті, процвітання скульптури рококо в Західній Україні, жанр рококового портрету, розвиток рококової духовної і світської лірики.

- шляхом поєднання жанрового і видового підходів.

На жаль, програма “Світова художня культура” Л.А. Кондрацької не забезпечена навчально-методичним посібником. Автором видано лише методичні рекомендації по вивченню даного курсу і  фундаментальна робота теоретико-методологічного плану “Художня епістемологія у вимірах педагогіки мистецтва”.

 

Відповідь на питання №4

Художній аналіз твору образотворчого мистецтва (репродукція додається).

Репродукція скульптурного твору  Лоренцо  Берніні  Давид (1623р. Рим).

Скульптурну композицію «Давид» виконав найяскравіший представник італійського бароко Лоренцо Берніні в 1623 році у Римі. Як і великі творці Відродження, він однаково проявив себе і в скульптурі, і в архітектурі.

Скульптура «Давид» - перша зріла робота Берніні. Відповідно до Біблії, юнак-пастух Давид (майбутній цар Іудеї) переміг в поєдинку велетня Голіафа, найсильнішого воїна армії народу, що воював з іудеями.

Генії Ренесансу – Мікеланджело і Донателло, задовго до Берніні вже створювали скульптурні образи цього біблійного героя, які вважались в епоху Відродження ідеальними. На відміну від своїх попередників Берніні показав сам поєдинок Давида з Голіафом, а не підготовку до нього, як у Мікеланджело, і не фінал, як у Донателло. У витворі Лоренцо Берніні використав багато рис, невідомих епосі Відродження. Скульптор показує не стан героя, а дію, з якої вихоплено коротку мить. Давид різко розвертається, щоб кинути камінь з пращі в голову супротивника. Ноги широко розставлені, обличчя відбиває похмурий азарт битви: брови зсунуті, нервово закушена нижня губа, на чолі пролягли глибокі зморшки – це вже не ідеальний образ людини Відродження!

Робота Берніні вражає своєю емоційною виразністю, насиченістю руху, складністю композиції, масштабністю, що дає нам право називати цю композицію бароковою скульптурою.

mooCow mooCow mooCow
mooCow